Олексій Кононенко - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Чоловікові треба в житті не багато.
Щоб кохана сказала: —
Я вмію чекати…

Які брудні фасади і портали,
Невимиті асфальти некрасиві…
Аж блискавиця небо розірвала,
І впала благодатна перша злива.

Які пусті без листу чорні віти,
Невипрані галяви нещасливі,
Аж небо розчепірив дужий вітер
І впала дивотворна перша злива.

Які нудні змарнілі наші душі,
Які серця холодні й полохливі.
Аж мертву тишу віщий грім порушив,
І впала довгождана перша злива.

Дощ тихо ходить зі мною поруч.
Шепоче в листі:
– Ось-ось впаду…
Я хочу бути тобі у поміч…
Я хочу бути не на біду…
Я не холодний. П’янкий і теплий…
Кохана в тебе – дитя весни…
Впаду на неї… Прийде до тебе…
Прекрасна… Мокра… Ти… роздягни.
Я надивлюся на біле тіло…
Заплющу очі… Теплішим стану…
Ви так обоє цього хотіли…
Найнайгарніша твоя кохана!..

Своїм величезним чоботом
Він поруч голосно човгає.
Повз нас парасолі-човники
Пливуть догори дном.
Всі бачать, що ми притрушені,
Що бути удвох примушені,
Відьмачкою в ніч присушені,
Та мені все одно.

Іти нам та йти на виселки
Крізь вікон сусідських витрішки,
А дощ наче ситом висівки,
Спину йому нема.
Вгорі ні зірок, ні місяця,
Дощ з меншого більшим міниться,
Ми мовчки дорогу місимо…
Наче з ним і… сама.

В полоні дощу неспинного
Я тінню іду за спиною,
Зігнулася під провиною…
В чім лиш моя вина?…
Куди ми йдемо?… Чи дійдемо?…
Цей дощ перейде?… Чи діждемо?…
Іду під дощем… У сні, немов…
Живу під дощем… У сні, немов…
Ми удвох?… Я одна?…

Ніч прийшла. Я знаю, ти в дорозі.
Хоч дорога – таїна для всіх.
Місяць – я, і я – ліхтар на розі,
Світлом упаду тобі до ніг.

Йди, кохана. Небо тобі в поміч.
В тепле літо. У щасливі сни.
Я живу, як жив – з тобою поруч.
І чекаю. Підійди. Торкнись.

Ніч прийшла. Чумацький Шлях тихенько
Притулився до твого вікна.
Місяць – я. Ходи, моя маленька.
Бог сказав, що допоможе нам.

Як розказати, що таке життя?
Змагання, пря, одвічне поле бою?
А на столах учасників звитяг
На чарку меду – кварта гіркостою…

Як розказати, що таке життя?
У кого дух, а в кого злато – міра…
Коли приходить той, що душу втяв, —
На дуба й на лозу – одна сокира.

Кого мені з своїх висот навчити?
Як розказати, що таке життя?
Щоденний гріх? Щоденне каяття?…
Пусті слова! Все просто – треба жити.

Зачепився плащем. Маю дірку.
Через неї дивлюся на світ.
Непогано для понеділка.
Ця біда – не найгірша із бід.

Виду в дірці не дуже багато.
Вистачає мені того світу.
Клаптик неба, матусина хата,
Недописаний аркуш і квіти.

Але все це – лише половина.
Половина – тому, що без тебе.
Усміхається мудра хатина: —
Вона – аркуш. І квіти. І небо!..

Куди пливе хмарина?
Куди пташина лине?
Куди втікають пережиті дні?…
Часу не зупинити.
Тебе одну любити
на цілий вік присуджено мені!
Ти знову не зі мною.
І ми удвох з бідою
до ранку розливаємо вино.
Я гніватись не вмію.
Я п’ю і не п’янію,
бо ти моєю будеш все одно!
Весна приводить літо
і йде блукать по світу
а там на черзі дощ і знову сніг…
Часу не зупинити.
Тебе одну любити
на цілий вік присуджено мені.

По землі ходила юна ніч.
В дивину русява, синьоока…
Вечір причаївся у човні
і з’явився, ніби ненароком.

Вечір юну ніч приворожив.
Пригорнув. Поцілував у груди…
– Зачекай, красуне, не біжи…
Вже поснули галасливі люди.
Хто побачить, що зі мною ти?
Зорі й місяць заколише вітер.
Шати скинь і косу розпусти.
Я тебе кохатиму до світу…

Ох, яка була кохання гра!
Вечір ще не знав таких коханок!..
Вечір міцно спав у люлі трав…
Юну ніч вже цілував світанок.

Вони без тями любили
Одну й ту ж людину:
Він – її, вона – себе…

Довгий літній день
З віч скидає ніч.
Тисячі людей,
Тисячі облич.
Ококруговерть,
Довгий день, як мить.
Простору ледь-ледь,
Ніяк і злетіть.

Листопад – на сніг,
Радість – на біду.
Ескалатор днів,
Зупинись, зійду.
З простором на «ти»,
Ось злечу, але…
Нíколи зійти —
Бо мільйон проблем.