Олесь Бердник: Поезії

Та, що одвіку між нами постала!

Ти упізнала в гранітній подобі

Лицаря вірного, любого брата.

Ти заридала пекучими слізьми,

Щоб сновидіння моє зруйнувати.

Ти цілувала серце камінне,

Кров полилася на плити гранітні…

Ти воскресила мене і забрала

Із перехрестя стежок всесвітніх…

Хтось сказав мені: — Смішний диваче,

Твоє серце у пустій турботі.

Чом за Україною ти плачеш,

Звідкіля твоя дурна скорбота?

Це ж лише історії химери,

Для віків то є хвилева піна!

Геть проходять планетарні ери, —

Що твоя мізерна Україна?!

І твоя співуча ніжна мова,

І пісні трагічні, елегійні —

Лише слід чаклунської підкови,

Що згубили коні чародійні!

Я сказав: — Можливо, хай так буде,

Зрештою — усе на світі тлінне…

Тільки що ж мені наповнить груди,

Як із серця піде Україна?

І яку я пісню заспіваю,

І які згадаю я походи,

За яким далеким небокраєм

Я побачу ще Дніпрові води?

І яку в майбутньому дружина

Заспіва над сином колискову?

Чи в очах зажевріє сльозина,

Як почує він нерідну мову?

Він сказав: — Наївний небораче!

Сентименти всі твой даремні:

І пісні, і подвиги козачі

З’їла геть історія недремна!

— Час міняє все — моря і сушу,

Антлантиди тонуть, виникають,

Пропадають і сонця і суші,

А тим більше — нації щезають!

Це ж тобі не д’явола спокуси,

А питання архінаукове:

Трусонуть Європу землетруси —

Де тоді і Україна й мова?

Я сказав: — На Марсі опинюся,

Я і там, у кратерах суворих,

Матері Небесній помолюся,

І побачу знову Чорне Море.

Я і в пеклі сотворю Карпати,

Спів бандури, тополині віти,

Ветху стріху батьківської хати,

Кобзаря безсмертні заповіти!

І Дніпро до мене засміється,

Давню думу заспіва матуся,

І козацтво з Січі озоветься,

Я воскресну, з пекла вознесуся!

Не страшні ні смерті, ані зміни,

Бо в душі несу незламну вірність,

Бо коріння рідної Вкраїни

Проростає в Серця Невимірність!