Олесь Бердник: Поезії

Ми себе побачили окремо,

І від Батька одірвався Син,

Вдаль пішов стривоженим Големом.

Бідний робот! Вже пройшли віки,

Він все бродить, загляда в дзеркала:

Там повзуть якісь чоловіки,

Птахи, риби, леви і шакали.

Звідти зорі блимають, сонця,

Там ліси видзвонюють заклично,

Ходить бідний робот без кінця,

Зазирає у свічада звично…

І забув, забув уже давно,

Що усі ті образи несталі

Лише снів імлисте волокно,

Що його витворюють дзеркала!..

Де побачиш дзеркало — громи!

Те, що є — ніколи не вмирає!

Бий в холодне марево грудьми,

І воно тебе не зупиняє!..

Біла хмара повстає на чорну хмару,

Небо грозиться, викрешує вогні.

То чубаті козаки і яничари

Загукали, закружляли у борні!

Гей, виблискують небесні ятагани,

А над ними грізні списи січові,

Наступають, гонять тучі нездоланно

Шаленіючі хлоп’ята лугові!

Щось ворожий голос буркає облесно,

Та дзвінкі удари чути на землі:

То розковують невільників небесних

У міжзоряних просторах ковалі.

Подалися чорні хмари-яничари,

Малинові стяги мають, як живі!

Піднебесна загорілася Скутара,

Розпадаються хурдиги вікові!

Затихають сколошмачені простори,

Позбиралися у небі козаки,

І пливуть до Січі через море

Білі чайки, чорно-сині байдаки…

Всьому наперекір, усім наперекір

Летіти в ніч,

Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,

Почути їхню річ!

Про що вони дзвенять, про що мовчать вони

Віки, віки?

Що сіється вночі на зоряні лани?

Людські думки!

О розуме їдкий, о розуме хисткий!

Не сій же зла,

Щоб в зоряні жнива, у день отой святий

Любов цвіла!

Всьому наперекір лиш правдою засій

Той дивосвіт,

Крізь громи катівень, крізь пекла буревій

Спіши в політ!

Усім наперекір, всьому наперекір

Будуй мости!

Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір…

То будеш ти!

Пробігають роки. Пролітають віки.

— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.

Та даремно готують похід вояки,

Іржавіють у піхвах двосічні мечі.

Поривається в даль, ніби птах, корабель,

Та даремні зусилля, бо сто якорів

Не пускають його від затишних осель

В таємничі краї, на роздолля вітрів.

І радіють боги, і дзвенять ланцюги,

І титани заснули в страшній глибині,

А тому, хто дрімає, нащо вороги?

Сам собі він мурує темницю у сні!

І любов, і добро, і свобода — слова,

Із яких якорі нам кувала пітьма.

Хіба хоче імен сила Духу жива?

Хто вона, і нащо — буря знає сама!

Хати ветхі змете урагану рука,

Якщо навіть вони мають ім’я святе,

А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,

Бо віднині вже він сам у себе росте,

Бо усі кораблі, і дороги, й мости,

І пісенного поклику огненний дзвін,

І казкові краї, й зореносні світи,

І походи до них — то все він, лише він!..

Коханий, заграй мені тишу

На дивну бандуру Мовчання,

Хай душу мою заколише

Сюіта смеркання…

Заграй на сопілку чекання

Безмовну симфонію дива.

В колисці надій і кохання

Я буду щаслива.

Мій добрий, заграй мені думу

На вечора зоряних струнах,

Акорди щасливого суму

Хай котяться в лунах…

А я полечу до світання

В обіймах твоєї розмови,

В мелодії пісні мовчання

Нечутного слова…

Коханий, відкрий свою душу —

Волошку у стиглому житі,

Бо стати віднині я мушу

Мовчанням блакиті,

Пелюстками ніжного квіття,

Що зріє між зорями лише…

Мій рідний, у ніч заповідну

Заграй мені тишу…

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?

— На вольную волю…

Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?

— Вітри в чистім полі…

Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?

— Прадавню могилу…

Кобзарю, кобзарю, а хто в тій могилі?

— Незміряна сила…

Кобзарю, кобзарю, чи сила та встане?

— Устане, повстане!

Кобзарю, кобзарю, коли те настане?

— В уроче світання…

Кобзарю, кобзарю, в очах твоїх темно.

— А в думці світає…

Кобзарю кобзарю, ти плачеш печально?

— А серце співає…

Кобзарю, кобзарю, чого воно раде?

— Бо впала неволя!

Кобзарю, кобзарю, хто мовить про теє?

— У полі тополі…

Кобзарю, кобзарю, куди йдеш віднині?

— По білому світу!

Хай волю шанують, хай пісню співають

Козацькії діти!..

Кобзарю, кобзарю, чи вернешся з поля?

— Вернуся, вернуся…