Олесь Бердник: Поезії

Народи мене, Матінко Божа,

В Новий Світ народи,

Поклади мене в Зорянім Ложі,

Щоб не знав я біди.

Хай сповиє мене те Мовчання,

Що у серці Твоїм,

Хай моєю оселею стане

Твій надзоряний Дім.

У обіймах Твоїх задрімаю

Мов дитя, залюбки,

І не треба вже іншого раю —

На віки… на віки…

А як знову настане тривога,

І Земля спалахне —

У далеку криваву дорогу

Ти розбудиш мене.

Я пройду крізь ворота тілесні,

За похмуру межу.

Та Твій образ, Матусю, чудесний,

У душі збережу…

Лиш одне я молю: у долині,

Де страждання завжди, —

Не покинь Твого вірного сина

Серед лиха й біди.

Ди вдихни мені мудрості й сили,

Певність в ділі святім,

І здолаю я темну могилу,

І вернуся в Твій Дім…

Барви світанкові, маки рожеві,

Діви-Природи вуста…

Квітами тими Землі-Королеви

Ніжна любов пророста…

Маки червоні

Маки багряні,

Білії маки, мов сніг…

Крила пелюсток — дрімаючі птахи —

Тихо спадають до ніг…

Спокою чари, тайна кохання —

Все в кольорів глибині…

Туга смеркання, втіха кохання

Там спочивають у сні…

Та не піддайся дрімоті знемоги,

Друже захоплений мій.

Зернята маків, як стяг перемоги,

В серце гаряче посій!

Ти не плач сиротою і серце не край,

Те, що статися має — те станеться…

Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,

А примарне — в безодні зостанеться…

Не ридай, коли Птах відлітає удаль.

Те, що з Єдності вийшло — з’єднається.

Неминучої радості знак — та печаль,

Що у серці твоїм одмічається…

Пам’ятай, що розлуки існують на те,

Щоб освячувать зустрічі бажані,

Лише те існування у Вічність зросте.

Що тяжкою скорботою вражене…

Відлітають в ирій журавлі,

Жовте листя облітає з віт,

Будуть нові весни на Землі,

Запалає в лузі новий цвіт…

Лиш на віки щезли у імлі

Давні мрії тих, дитячих літ…

Не журися, друже, уночі,

Вийди, глянь на зоряну ріку,

І розтануть в серці ті плачі,

Ніби знак сльозини на піску,

І в гаю прадавньому сичі

Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху

Чарівну стежину віднайди,

Протопчи в Чумацькому Шляху

Небувалі вогняні сліди,

Хай вони приреченість лиху

Спопелять навіки, назавжди!..

Давня казка говорить, що в небі живуть

Легендарні крилаті створіння.

Старші птахи дітей споряджають у путь

І дарують летюче уміння.

Не сідають на землю казкові птахи,

Бо життя їх у вічнім польоті,

І ночами і днями долають шляхи

Понад грози, і бурі, і сльоти.

Гей, далекий політ

Понад війни, і горе, і терни!

Новий світ, дивний світ

Просить в ниву посіяти зерна!

Вічносутнє крило

Хай не втомиться понад віками,

Путь назад замело

Ураганами літ і зірками…

Найбуйнішому саду є свій листопад,

Є пора зневажать і любити.

І найкращий пілот повертає назад,

Щоб ізнов у затишку спочити.

А тому, хто вирощує крила, нема

Із польоту назад повороту,

Його кличе удаль Таємниця сама,

Яку треба одвічно бороти!

Закон вогню, закон кохання,

Пали мене, карай мене!

Веди крізь громи і повстання

У Преображення ясне.

Не дай в ілюзії заснути,

Не дай мокріти у багні,

Щоб думка грізна і розкута

Палахкотіла у мені.

Щоб крила сильні і вогнисті

Прорвали тіла мур тугий,

Щоб зорі праведні, пречисті

Мене взяли у світ новий!

Іще востаннє я заплачу,

Пройду незримо по землі,

І всі падіння та невдачі

Лишу покореній золі.

І блискавицею — привітом

Сяйну у грізній синяві.

Закон Вогню гримить над світом:

Умріть, мерці!

Живіть, живі!

Ой ходив я в полі, ой ходив я степом,

Гей, ходив я в полі при дорозі…

Ой шукав я долю, гей шукав я волю,

Гей, шукав я долю на морозі…

А дорога в’ється, а мороз сміється,

А моєї долі все немає…

Чи вона у лоні, чи в тяжкім полоні,

Чи вона між зорями блукає?..

Ой ходив я світом, і весною, й літом,

Все шукав Причинну Україну.

А побачив сльози, а побачив грози,

А почув лиш пісню солов’їну…

Сльози висихають, громи затихають,

Соловей співає, не змовкає…

А моя Вкраїна — Пісня Лебедина —

Новий шлях до Вирію шукає…

Лиш тоді, лиш тоді, як затихають всі слова —