Олесь Бердник: Поезії

Тайни гук, правди звук в надрах серця ожива…

Відчиняйте, відкривайте брами темряви і мли,

І у небо вилітайте, де живуть Орли…

Шепіт зір, тайну зір — хто її відчує, як?

В кожнім дні, в кожнім сні побратимів Диво-знак…

Я нечутно, обережно, я незримо підійду,

І біду, неначе хмару, тихо одведу…

Духу вір, серцю вір! Поєднаймось Ти і Я!

Там, де лад і Любов, пролягла Тропа Моя…

У вогненнім дивоколі — понад прірвою віків,

Підхопіте, збережіте Материнський Спів…

В Полум’янім полі, в тайнім Дивоколі,

Де пасуться коні чарівного сну,

Птахи виростають в огненнім приволлі

І летять у казку, в Зоряну Весну.

Лебеді дитинства, станьте на хвилину,

Та візьміть на крила доленьку мою.

Землю я покину, з вами я полину,

Де квітує тайна в Батьківськім Гаю.

Ключ не зупинити, крил не доточити,

Птах давно тріпоче в серденьку твоїм!

Лише власні крила повертають силу

Відшукати стежку в Материнський Дім!

— Розкажи мені, дубе, по щирості,

Де захована міцність твоя?

— У глибинах землі материнської

Її дивна пливе течія,

У глибинах землі материнської

Зберігається сила моя…

— Де ти, орле, напоєний силою,

Хто викохував крила тобі?

— Міць польоту у горах зродилася,

А надія — в тяжкій боротьбі,

Міць польоту у горах зродилася,

Зору ясність — в тяжкій боротьбі!

— Розкажіть мені, зорі тривожнії,

Де прихована міцність буття?

— Крила Всесвіту — в подиху кожному,

У найменьший іскрині життя,

Крила Всесвіту — в подиху кожному,

У щоденній хвилині життя…

Україна моя, рідна мати моя.

Хто ти є, хто ти є?

Я питаю про те на весні солов’я,

Я запитую серце своє.

Хто ти є, хто ти є?

Я запитую серце своє.

Мені каже Дніпро:

— Україна — то я.

А Карпати високі здаля

Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,

Невмируща Вкраїнська земля.

Шепчуть гори здаля:

— Невмируща Вкраїнська земля.

Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,

У Дніпровськім потоці співа,

Її серце — то небо весни грозове,

Її дума — печаль Світова.

Її серце — живе,

Її дума — печаль Світова.

І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.

То все — ти, то все — ти!

Струни кобзи дзвенять,

Україно, в мені,

Ніби райдужні в небі мости.

То все — ти, то все — ти,

Ніби райдужні в небі мости.

І ось настане час і мить,

Коли розділиться людина,

І Дух у ній запломенить

І заричить страшна Звірина.

Тоді відбудеться двобій —

Нещадний, грізний і останній,

І той космічний буревій

Скінчиться в дивному мовчанні…

Постане з Тиші Дивина —

Істота Зоряного Краю!

Над всім возвиситься Вона

І цілий світ в Собі з’єднає.

Розлітаються миті, мов листя осіннє,

Кожна мить — цілий світ!

А у серці мовчазне одвічне квиління:

Як затримати той політ?

Як спинити розлуку, наповнену болем,

Той розрив пуповини душі?

Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі.

Б’ють у серце думок гармаші…

Охопить

Вічну мить

Ти зумій, любий друже, зумій!

Не летить

Диво-мить,

То летить дум розгублений рій!

Смій налить

В ніжну мить

Всеохопності вічний напій,

Не біжить

Вічна мить,

То біжить дух стривожений твій!

Давня казка усіх в павутину сповила,

Ніби зла ворожба,

Тане мить, тане мить, опускаються крила…

Ох, навіщо життя боротьба?

Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,

Кобза серця мовчить…

Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:

— Де ти, де ти, загублена мить?..

Коли згасають зорі —

Інші спалахують знову.

Хто їх запалює в небі?

Хто — крім Любові?

Коли розлучаються друзі,

Не втішать ні ласка, ні слово.

Хто нову зустріч готує?

Хто — крім Любові?

Все перетвориться в попіл,

В хвилі Першооснови,

Лише навік невмирущі

Зерна Любові…

— Зорі, зорі — далекії зорі,

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?

Що ви знаєте, ясні,

Про Єву казкову,

Що Адама любила

У правічнім раю?

Чи на ваших планетах

Теж Едеми розквітли?

Чи ростуть у них яблуні

Зла і Добра?

Чи для вас, мої зорі,

Променисті і світлі,

теж настала

жорстокої кари пора?

Може, люди — то більше,

Ніж сонця променисті,

Може, серце — то ширше,

Ніж галактик рої?

Бо як серце вмирає —

Умирає безмірність.