Олесь Бердник: Поезії

Як згасають зіниці —

То немає її…

Люди, чуєте, люди!

Зупиніться на хвилю,

Спалахніте серцями,

Ваших променів ждуть.

Не проходьте, мов тіні,

Метеорами в безвість,

Хай на темному небі

Нові зорі зійдуть!

Бо як сонце згасає,

То інше засяє,

Бо як гине планета — інша в путь вируша!

Бо всі атоми схожі один на одного,

І лише у людини

Неповторна душа…

Я блакитний коваль,

Маю кузню свою.

Не залізо, не сталь —

Власну душу кую…

Роздуваю горно

Боротьби і шукань,

І палає воно

Серед грізних повстань!

Я себе розпалю,

Я розжарю свій дух,

І його переплю

У нестримність, у рух!

На ковадло життя

Кину серце своє,

Хай по ньому буття

Грізним молотом б’є!

Скачуть іскри рясні

У незміряну даль…

У чарівному сні

Я — блакитний коваль..

В грудях заграв, заспівав урочисто Орган…

Клавіші — в серці. Клади на них пальці страждання.

Ти вже не тіла шматок, а думок Океан,

Море надій таємничих, вітрило жадання!

Що ж ти жадаєш? Чого ти шукаєш в золі?

У лабіринтах старих і нових Мінотаврів

Навіть найбільші творіння зітрухнуть в землі,

Мусять затихнути і найгучніші литаври…

Все — із тобою! Орган і душі корабель,

Квіти, метелики, птахи — матросі завзяті, —

Прагнуть у Новім Ковчезі до Нових Земель,

Поруч всміхаються Друзі, душею багаті.

Грай, мій Органе! Вічності старанно грай!

У Всебуття хай покотяться звуки Хоралу,

В грудях у тебе Всерадості згублений Рай, —

Просто, як треба, його ми іще не шукали…

Мрію

Про незвичайну празоряну дію…

Де, і для кого, і з ким?

Вітер повіє, мрію розвіє,

Ніби легесенький дим…

Все таки, маю, маю надію…

Ой та надія, мрія пташина,

В небо навіки, навіки полине…

Правічна радість, священний трепет

На тій межі, що зветься смертю…

Щезають маревні вертепи,

Замком таємним зправік заперті…

Підняти парус — і в чисте море,

У таємничість Праокеану!

Пусті страхи душа поборе

І попливе в краї незнані…

Хай виринають дивосвіти

В стихійнім танці світил та духів,

Сади промінні розвинуть віти

І Слово Боже торкнеться слуху.

Лиш не жахайся межі тієї,

Яка з правіку зветься смертю,

А прагни мужньо понад нею

До Бога крила розпростерши…

Ой порай мене, мати, порай,

Де мій згублений рай?

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Ти летиш по далеких світах,

Мов засмучений птах,

У чужинських полях і лісах

Лише пустка і жах…

Повертай з чужини, повертай

У весняний розмай…

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Із полонин земної матері

Ідемо в зоряні ліси,

Вже в галактичному фарватері

Лунають наші голоси.

Але дороги поміж зорями

Замків не знімуть — не проси!

Зростають між земними горами

Сади любові і краси…

Встає за обрієм примарами

Ілюзій віковічна мла,

Та правда дивними стожарами

У власнім серці розцвіла…

І прагнучи у хащу зоряну,

Не щезне дума хай свята

Про ниву батьківську незорану,

Де треба сіяти жита.

Так просто все — і сили множаться,

І крила в просторі несуть,

Та серце все-таки тривожиться —

Чи в істину проляже путь?

Не забувай колиски давньої,

Не забувай старих могил,

Де таїна дороги славної.

Де джерело одвічних сил!..

Снилось мені… Я стояв на майдані —

Непорушна статуя гранітна.

Люди приходили до п’єдесталу

Літні і юні, злі і привітні…

Тихо вітали. Або проклинали.

Квіти пахучі клали під ноги.

Бачив я їхні турботи й печалі,

Чув міркування, жалі й тривоги.

Звільна минали тягучі століття,

Пилом вкривалася постать камінна.

Серце моє вікове роздирали

Люди байдужі, юрби незмінні.

Їх турбували справи нікчемні,

Заміри суєтні і мурашині, —

Тому ніколи ніхто не подумав,

Що почуває Гранітна Людина?!

Серце ж моє було перехрестям

Стежок, надій, сподіванок народних,

Дух мій палав на багатті любові

До непокірних, бездомних, голодних!

Блиски очей покривало каміння,

Серця потугу — планетне тяжіння, —

Лише у небі далекому чулось

Духу мого стовікове квиління!

Так промайнули неміряні роки…

Ти підійшла до мого п’єдесталу…

Впала громово запона космічна —