Олесь Бердник - Поезії

Коли, мій кобзарю?

— Як встане з могили

Прадавня Матуся…

Рідна моя і замучена птахо,

Бачив тебе я в тривожному сні…

Свічку несла ти до чорної плахи,

Щоб присвітити дорогу мені.

Та не було мене там, на помості,

Лише вугілля і зморений жах…

Ти голосила на чорнім погості

Й помандрувала по диких світах…

Біла сорочка, мов привид, з’являлась

В чорних проваллях, у ямах темниць,

Свічка твоя миготливо сіяла

В тисячах жадібних, дивних зіниць.

Та не знайшлось поміж них твого сина,

Вийшов давно я з тілесного сну,

Птахом полинув на Україну,

Щоб проспівати тобі про весну.

Чуєш, матусю, чуєш, кохана —

Ось над тобою летять журавлі,

Їхнє курликання — пісня світання, —

В ній мої радощі й тихі жалі.

Чуєш — торкаються клени до шиби?

Я сповіщаю про дивний приліт.

Давні блукання, і сльози, і хиби —

Все потонуло у вихорі літ!

І лише очі твої, ніби свічі,

Понад віками палають мені…

На дивовижне, на зоряне віче

Підемо разом в блакитному сні…

Чорні птахи сіють жахи

І тяжку печаль,

То кружляють понад дахом,

То летять у даль.

А мені зовсім не сумно

З чорним птахом цим,

Ворон той глибокодумний —

Рідний побратим.

Він мене вітав протяжно

В тиші вечорів,

Як в готель малометражний

Я за грати сів.

Він мені вселяв надію

На грядущі дні,

Малював для серця мрію

Крильми в далині.

І віднині — в бурі, зливи,

В зоряних світах

Буде вісником щасливим

Друг мій — чорний птах!

Стугонять Литаври Неба в просторах правічних —

Загорився бій!

Зорі-іскри скачуть з-під шабель космічних

В темряві нічній.

Спить Земля, не чує, і не бачить,

Як під ту грозу

Невмируща Мати понад нею плаче

І роня сльозу.

Вершники зійшлися у жахнім двобої.

Хто здола кого?

Чорний Білого розітне шаблею страшною?

Білий Чорного?

Коні гримають копитами об Твердь Празоряну —

Горобина ніч!

Сто віків чекає герцю світ разорений —

Невблаганна січ!

Люди, люди! Діти віковічні!

Під солодкі сни

Нові зерна крові Вершники Космічні

Сіють на лани.

Хай поможе Мати — праведна і строга —

Щоб зернята ті

Сіялись із серця Лицаря Ясного —

Чисті і святі!

Хай із зерен дивних та народить Нива

Парості вогнів —

Для Нового Неба, для дітей щасливих,

Для грядущих днів!..

У долині призабутій на калині

Накувала три дороги зозулина,

Накувала сива, накувала

На чарівне Диво-свято, на Купала.

А що першая дорога — у пустелю,

Там самотність свої килими постеле.

А що друга — та під грози-блискавиці,

Ну а третя — до заснулої дівиці…

Та дівиця жде з правіку — не діждеться,

Хто до неї із любов’ю доторкнеться,

Хто вуста її холодні поцілує,

Хто їй казку голубину наворкує.

Три дороги, три дороги, три стежини

Накувала опівночі зозулина,

Накувала сива, накувала

На чарівне Диво-свято, на Купала…

— Блискавице, блискавице!

Ти — небесная дівице,

Зупинися, стань!

Дай на тебе подивиться,

Дай на тебе помолиться,

Матінко, повстань!

— Зупинитись я не можу,

Б’ю у силу стоворожу,

Це — моє життя!

Хочеш мчатися зі мною?

Стань вогнистою стрілою,

Стань без вороття!

Хай течуть у море води,

Хай ворушаться народи,

Ти — лети в блакить!

І тебе народить знову

У ясне життя громове

Блискавична мить!

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги,

(В цілім світі широкім відомо його ремесло).

Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги

І урочий Світанок призначили — вельми таємне число.

Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово!

Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.

Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.

Тому вкрай необхідні для жінкі нові рогачі.

І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,

Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.

І згасає талант. І лягають на плечі століття.

Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.

Небо все ще чекає і надіється знову і знову,

Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —

Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова

І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.