Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Нас три й чотири рази привітавши,
Бо дуже він кохався в земляках,
Сорделло відступив, «Хто ви?» спитавши.
4 «До того ще, як по горі цій шлях
Достойним душам показав Спаситель,
Вже поховав Октавіан мій прах.
7 Віргілій я; згубив святу обитель
Лише тому, що віри я не знав.
Оце мій гріх», – так відповів учитель.
10 Мов той, хто зором дивну річ спіймав
І, щоб знайти до правди шлях коротший,
«Це так» і «ні, не так» в думках міняв, —
13 Закляк Сорделло; враз, спустивши очі,
До ніг Віргілієвих він схиливсь
І обійняв, як старшого молодший:
16 «О сяєво латинян! Це ж відкривсь
Тобі весь глиб, властивий нашій мові!
О вічна славо місць, де я родивсь!
19 Я вдячний за хвилини ці чудові!
Коли тебе почути гідний я,
Скажи, ти в Пеклі був? В якому рові?»
22 «У царстві мук дорога йшла моя, —
Той відповів, – по колах всіх до краю,
Де цнота нас вела не навмання.
25 Я не за дію – за недію маю
Не бачить сонця, що з його світань
Втішавсь ти, я ж про них лиш нині знаю.
28 Внизу місцина є, не від страждань,
Лише від мли смутна, немов заклята,
Не лютих зойків повна, а зітхань.
31 Зі мною там – безвинні немовлята,
Що зубом смерті вкушені були,
Адамова ж вина ще з них не знята.
34 Зі мною там всі ті, що не змогли
Іти трьома священними шляхами,
А іншими чеснотами жили.
37 Коли ти можеш, то піди із нами,
Щоб найскоріш ми опинились там,
Де у Чистилище є певні брами».
40 Він одказав: «Нема ніяких брам,
Та вештаюсь я вільно по окрузі
І стежку покажу, як хочеш, вам.
43 Але вже сонце на вечірнім прузі,
На гору ж потемки не можна йти,
То поміркуймо про ночівлю, друзі.
46 Тут легко гурт значних осіб знайти, —
Коли ти згоден, ми б до них присіли,
Не без утіхи з ними стрівся б ти».
49 «Як? – відповідь була. – То б не пустили
Вночі охочих вийти на шпилі,
А то у них забракло б, може, сили?»
52 Провів Сорделло пальцем по землі,
Сказавши: «Не здолати й риски кроком,
Коли вона сховається в імлі.
55 Відступиш перед мороком глибоким,
Бо волю він у тебе відбира
І робить безпорадним та безоким.
58 Тебе до себе звабить моря гра,
І цілу ніч в блуканнях ти змарнуєш,
Аж поки прийде ранішня пора».
61 І вчитель мовив: «То ходімо, чуєш,
Туди, де зможем провести ми час
З приємністю, як ти нам пропонуєш».
64 Уже ми рушили, коли нараз
Помітив я між кручами щілину, —
Такі трапляються у горах в нас.
67 «Ми підемо, – сказала тінь, – в долину,
У скелі вибиту без людських сил,
І пождемо світання там годину».
70 З височини, де ми стояли, в діл,
Звиваючись, тропа вела нас доти,
Аж поки зник і вирівнявся схил.
73 Червець, білила, жар іскристо-злотий,
Індійського ебену блиск живий,
Гра зламів, як смарагда розколоти, —
76 Усе те проти квітів і трави,
Якими тут вкривались пишні луки,
Не піднесло пихато б голови.
79 Природа-бо не тільки барви й звуки
Тут кидала, а й пахощі лила,
Чудовні творячи незнані злуки.
82 Співаючи «Владичиці хвала»,
Присіли на квітках і травах тіні,
Яких од нас ховала ще скала.
85 «Аж поки сонце не зайшло в глибіні,
Не сходьте вниз до вінценосців тих, —
Так мантуанець мовив на камінні. —
88 Вам рухи й лиця тіней визначних
Із місця краще роздивитись цього,
Ніж стали б ви в долині серед них.
91 Той, хто сидить найвище і до всього
Байдужий, бо ніщо не веселить,
І хто не мовить слова ні до кого, —
94 Рудольф то імператор, що зцілить
Італії мав змогу тіло хворе,
Яке тепер ніхто не оживить.
97 А цей, чий вид йому гамує горе,
У землях панував, де б’є струмок,
Що йде з Молдави в Ельбу, з Ельби в море, —
100 Це Оттокар, який ще з пелюшок
Був кращий, ніж ледащо з бородою,
Розпутний Венцеслав, його синок.
103 Кирпань, який, збентежений судьбою,
Щось каже духу з добрістю в лиці,
Вмираючи, лілеї вкрив ганьбою.
106 Погляньте на скорботні душі ці:
Та в груди б’є себе, а та – дивіться —
З долоні робить подушку щоці.
109 Бо ж їхній син і зять, як моровиця,
Французьку землю знищує притьмом, —
Їм є чого від горя й мук хилиться.
112 А той, що видається моцаком
І вкупі з носачем виводить фразу,
Оперезався гонорів паском.
115 Коли б затримався при владі зразу
Юнак, який чоло за ним здійма,
Перелилась би доблесть з вази в вазу.
118 А інших згадувать синів дарма:
Хай Федеріго й Джакомо на тронах,
Найкращого ж із спадку в них нема.
121 Нечасто бачиш у потомних гронах
Чесноти предків волею того,
Хто їх дає на просьби по законах.
124 Співає поруч носача цього
Ще й Педро, славою навік покритий,
Бо знали Пулья і Прованс його.
127 Рослину має сім’я проростити, —
Щастить Констанці проти всіх дружин,
А надто Беатріче й Маргеріти.
130 Найтихший владар сів собі один,
Хоч щастя в пагонах у нього вище:
Англійський Генріх то, Йоаннів син.
133 А той, що очі звів, стоїть найнижче, —
Маркіз Гульєльмо; мста за нього й лють
Мечем Алессандрії в бойовищі
136 Кров з Монферрато й Канавезе ллють».