Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Коли з душевних сил котрась, буває,
Чи в радощі чи в смуток порина
І тільки цим уся душа палає, —
4 То іншим не спалахує вона
(Не можна, отже, вигадки пробачить,
Що душі наші полумінь єдна).
7 Тож як зачується чи замаячить
Таке, що душу жаром обгорта,
То як збігає час, вона й не бачить.
10 Лиш роздивлятись може сила та,
З цієї ж душу полум’я спостигло;
І та мов скута, ця ж у вись зліта.
13 Єство моє про це дізнатись встигло,
Коли з Манфредом мову ми вели,
Бо сонце непомітно перебігло
16 На п’ятдесят вже градусів, коли
Дістались ми туди, де тіні зграйно
Гукнули: «Шлях шукали ви й знайшли!»
19 Як достигають грона, то негайно
Скрізь виноградар терном затуля
Лазівки, не такі вузькі звичайно,
22 Як та, що нею лізти до шпиля
Ми почали з учителем поволі,
Як душ не стало чути іздаля.
25 Простують люди до Сан-Лео, Нолі
І пішки до Бісмантови ідуть,
Але звестись на бескиди ці голі
28 Було можливим лиш для крил, мабуть,
Високої мети, – ще й надихали
Слова поета, вказуючи путь.
31 Вузьким проваллям рушили ми в скали,
Де камінь в небеса свій верх простер,
І ми собі руками помагали.
34 Коли ж здолали ми крутий бар’єр
І вийшли на вузеньку полонину,
Спитав я вчителя: «Куди тепер?»
37 Він одповів: «Мене на верховину
Ти супроводь, не пожалівши сил,
А там я вожая тобі зустріну».
40 Але стрімкий був велетенський схил,
Який величніш за пряму здіймався,
Що нею ріжеться квадрант навпіл.
43 І я почав, бо віддих затинався:
«Лишаєш, батьку, ти мені сліди,
Пильнуй, щоб я їх повсякчас тримався».
46 «Синочку, хоч на камінь той зійди», —
Він вимовив, вказавши над собою
Серед урвистих скель облом гряди.
49 Од слів його я сповнився снагою,
Поповз за ним по кручених стежках
І, зрештою, на камінь став ногою.
52 І сіли так ми, щоб у нас в очах
На схід була дорога страхітлива, —
Приємно глянуть на відбутий шлях.
55 Спочатку вниз дививсь я, та вразлива
Увага йшла до сонця, бо зливавсь
На нас ранковий промінь десь ізліва.
58 Поет примітив, як я дивувавсь,
Що в сяйнім повозі їздець крилатий
Між нами й Аквілоном просувавсь,
61 І пояснив мені: «Якби Близнята
Були близ дзеркала, що ясно так
Повинне на всі сторони палати, —
64 Ми бачили б, що світлий зодіак,
Коли не хибить путь його безмежна,
Підходить під Возів небесний знак.
67 Збагнеш, від чого справа ця залежна,
Дізнавшися, що мають і Сіон,
І ця гора, йому супротилежна,
70 Єдиний обрій за твердий закон,
Півсфери ж дві, і що стезя надхмарна,
Де коні гнав бездольний Фаетон,
73 Отут, по цьому схилу, незабарна,
А там іде по тому, навпаки, —
І мисль твоя тоді не буде марна».
76 «Звичайно, – відповів я, – зір швидкий
Ніколи ще не був такий у мене,
Як нині, хоч мій розум затяжкий.
79 Незміряних кружінь кільце вогненне,
Що вчені звуть екватором його,
Лежить, між нами й сонцем полонене,
82 Як я добрав з пояснення твого,
Звідсіль на північ, хоч його ж євреї
На південь мають від шпиля свого.
85 Та не зневаж цікавості моєї:
Чи довго йтиме стежка ця важка,
Що важко навіть глянути на неї?»
88 А він мені: «Гора оця така,
Що ти спочатку тільки йти не в силі,
А вище – стане там хода легка.
91 Отож, коли для тебе стануть милі
І любі над усе стежки оті,
Мов плавний рух човна по тихій хвилі;
94 Коли ти дійдеш до кінця путі, —
Там тільки й зможеш на спочинок сісти,
Оглянеш сам усі місця святі».
97 Не встиг поет сказать цієї вісті,
Хтось поруч вимовив: «Аби знаття,
Що ти раніш не перестанеш лізти».
100 Обидва роздивились до пуття
Й побачили ізліва каменюку,
Що не помітив ні поет, ні я.
103 Ми підійшли. Там сіло на прилуку,
У холодок багато душ нудних,
Що в лінощах зневажили спонуку.
106 Одна, найслабша, мабуть, із слабких,
Собі руками обхопила ноги
Й поклала мляво голову на них.
109 «О пане мій, – я мовив, – глянь на цього,
Бо він – таки справжнісінький лежух,
Мов ліньки за сестер рідніші в нього».
112 Насилу повернув обличчя дух
І, ледве зиркнувши від стегон вище,
Сказав: «То й лізь, коли такий ти зух!»
115 Його впізнав я і, хоч гнувся нижче
Й від втоми важко дихати було,
До нього приступив. Коли ж я ближче
118 Спинився, трохи він підвів чоло
Й спитав: «То втямив ти, чом сонце Воза
З-за лівого твого плеча тягло?»
121 Його рвучкі слова й незграбність пози
Були такі, що мимохіть всміхнувсь
І мовив я: «Не по тобі ллю сльози,
124 Бельаква, та скажи, чом тут приткнувсь?
Чи, на своїх ждучи, об камінь сперся,
Чи до колишніх звичок повернувсь?»
127 А він: «Чого б я, брате, вгору дерся, —
Мене б прогнав Господній птах від брам,
Бо слід гріхів і досі ще не стерся.
130 Мене й лишило небо цим місцям
На цілий строк мого земного віку,
Який лінивсь віддать я молитвам.
133 Бо слово має тут користь велику,
Як з серця йде, що взнало благодать.
А нам усім – лиш нидіти без ліку».
136 Поет рішив, що годі зволікать,
І вимовив: «Іди, піднісши око, —
На полудні не може сонце ждать,
139 Бо піч уже ступає на Марокко».