Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Коли переполох, для душ нежданий,
По всій рівнині розпорошив тих,
Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,
4 Я притуливсь до друга днів моїх —
Без нього що робив би я з судьбою?
І як би вийшов з мандрувань тяжких? —
7 І вчув, що він обурений собою,
Святе сумління – як найтонший слух!
Вина й мала стає йому тяжкою.
10 Коли ж нарешті він притишив рух,
Поважність звичну повернувши крокам,
То мій розгублений спочатку дух
13 Згадав мету, що втратив ненароком,
І от я очі звів на дивогляд —
Він в небо муром зводився широким.
16 Проміння, червоніючи позад,
Переді мною зникло на стежинці,
Як перед найгустішою з завад.
19 І, боячись лишитись наодинці,
Я озирнувсь, – аж по землі крутій
Лежала лиш переді мною тінь ця.
22 Мій захисник сказав: «Кинь, сину мій!
Чого це обдивлятись закортіло?
Чи я не тут? Чи не вожай я твій?
25 Де нині вечір, мир знайшло там тіло,
Що відкидало тінь мою хоч де
Й не в Бріндізі – в Неаполі спочило,
28 І от від мене тінь вже не впаде.
Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:
На промінь промінь тіні не кладе.
31 І хоч небесна сила полишає
У тілі біль і студінь навісну,
Та саме як – розкрити не бажає.
34 Закрито й іншу людям таїну —
Збагнуть її лиш дурня вабить мрія! —
Як три особи містять суть одну.
37 Тому й лишайся, людський роде, з quia!
Якби ти міг здійснить свої ждання,
То понести не мусила б Марія.
40 Ти бачив тих, що ждали навмання,
Але натомість, волею Закона,
Засуджені на вічне незнання.
43 Кажу про Арістотеля, Платона
І багатьох ще». Тиша залягла,
Й чоло поникле вкрила дум запона.
46 Нарешті стежка до гори звела.
Перемогти ці урвища могучі
Нога найдужча, певне б, не змогла.
49 З Турбії стежка в Лерічі по кручі
Здалася б і широка, і пряма
Проти цієї кам’яної кучі.
52 «Шукать дороги тут, либонь, дарма, —
Учитель вимовив, – яка б до стелі
Тих довела, у кого крил нема».
55 І от коли він в думи невеселі
Заглибився, понуривши чоло,
Я ж озирався навкруги на скелі, —
58 Побачив я ізліва, як ішло
До нас багато духів так повільно,
Що руху вздріти око не змогло.
61 Я мовив: «Вчителю, поглянь-но пильно —
Он рада йде; то може б, ти спитав,
Коли стежок не знаєш безпомильно».
64 Поет зирнув і лагідніш сказав:
«Ходім до них, бо їхні кроки важчі.
Ти, сину, сумніви свої зостав».
67 Були вони далеко: мовив краще —
Коли ми кроків з тисячу пройшли,
Лишалась відстань, як кидок із пращі.
70 Та ось вони спинились край скали,
Мов ті, що стали раптом у ваганні
І зовсім розгубилися були.
73 «О ви, померлі в добрім сподіванні! —
Віргілій вигукнув. – Хай мир благий,
Яким усі ви марите в єднанні,
76 На гору шлях підкаже до снаги,
Бо зволікання гірше, ніж удари,
Для тих, що час їм надто дорогий».
79 Як перша із овець іде з кошари,
Позаду ж всі – за одною одна
Із простої й сумирної отари,
82 Те саме й інші роблять, що вона, —
На спини лізли б, якби та спинялась,
Хоч їм причина зовсім не ясна, —
85 Так перша з душ до нас тут приєдналась —
Печаткою чесноти на чолі
Вона й серед щасливців одрізнялась, —
88 Та глянувши, що сонця до землі
Моя особа зовсім не пустила
І тінь лягла праворуч по скалі,
91 Вона спинилась, потім одступила,
І кожна з тих, що натовпом густим
Позаду йшли, те ж і собі зробила.
94 «Без вашого питання відповім,
Що тіло це людське – живого роду,
Тому-то й рвуться промені на нім.
97 Ви не дивуйте на його свободу,
Бо дозвіл він дістав на небесах
І хоче подолати перешкоду», —
100 Сказав поет, і у таких словах
Всі духи радили: «Ходімо з нами», —
І з радістю показували шлях.
103 Один з них мовив: «Як ідеш з мерцями,
Мені увагу приділи живу, —
Чи не стрічав мене поміж бійцями?»
106 Оглянув постать я, мені нову:
Він був русявий, гарний і рухливий,
Та шрам надвоє розтинав брову.
109 Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;
Той мовив: «Глянь-но! – Показав перед,
Де в грудях зяяв розруб страхітливий,
112 І посміхнувсь, додавши: – Я Манфред,
Констанци рідний внук, імператриці.
Прошу, як вирвешся із цих тенет,
115 У доні будь, в сім’ї, де міг родиться
Блиск Арагону і Сицилій блиск,
І правді всій допоможи розкриться.
118 Як збив мене з коня ворожий тиск,
Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив
Мого життя уже пригаслий приск,
121 В сльозах благав, щоб він мене пробачив,
Бо вельми щедрі руки в Доброти
Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.
124 Якби козенцький пастир зміг не йти
Виконувати Климента веління,
А глянув би в Господній лик святий, —
127 При Беневенто й досі жерло б тління
Побіля мосту прах моїх кісток
Під вартою важенного каміння.
130 А так їх мочить дощ, вкрива пісок
Над Верде, за кордоном, і зотліють
Із тягарем обернених свічок.
133 Але не сильно так прокляття діють,
Щоб вічна не вернулася любов,
Аж поки в нас надії зеленіють.
136 Хто без відпущення з життя пішов,
Хоч і розкаявся в хвилину смерті,
Зайти не може під святий покров
139 Аж тридцять строків, поки був упертий
В провинах протягом десятиліть,
Як присуду молитвою не стерти.
142 Тепер добрав ти сам, як звеселить
Констанцу розповідь твоя про мене, —
Де стрів мене й за що їй слід молить.
145 Молитва там – розправить тут рамена».