1 Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
Меридіан якого перетне
Сіонську гору у найвищій рисці.
4 І ніч, яка свій віз весь час жене,
Спливла із Гангу, терези тримавши,
Що кине їх, як меншать день почне.
7 І бачив я: мінилось все, як завше,
Аврора стала старіти за мить,
На жовтизну рум’янець помінявши.
10 А ми не знали, на яку ступить,
Мов той, залюблений у мандруванні,
Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.
13 Та раптом, як у досвітки туманні
Червоний Марс на схід верстає шлях,
Так в мене перед зором на світанні —
16 Хай би ще раз це блиснуло в очах! —
Таке з’явилось бистре сяйво біле,
Що наздогнать його не годен птах.
19 І поки я звертав лице похиле
До вчителя, небачене зросло,
Пояскравішало незрозуміле.
22 А там з боків щось біле піднесло,
Не знати що, а з того потім знову
Униз потроху біле щось зійшло.
25 Учитель додивлявсь, урвавши мову.
Та повело воно крилом ясним,
І він, вгадавши яву загадкову,
28 Гукнув: «Стань на коліна перед ним!
Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, —
Тут місце тільки слугам неземним.
31 Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,
Човна веде на крилах він своїх,
По цій гладіні, на земну несхожій.
34 Поглянь, у небо простягає їх
І віковічне пір’я в них іскриться,
Не тлінні волоски істот людських».
37 Чим ближче підпливала сяйна птиця,
Тим яскравіше вид її блищав,
Аж очі не здолали вже дивиться,
40 Й я опустив їх. Ангел наближав
До берега такий легенький човен,
Котрий по хвилях сліду не лишав.
43 Було там душ із сотню; сяйва повен,
В човні стояв божественний вожай,
І спів навкруг летів, блажен, стомовен:
46 «В ісходе Ізраїлеве…» – весь край
Псалма святого співами сповнявся;
І закінчили, як велить звичай.
49 Благословенням хресним попрощався
Стерничий з ними, бо зійшли з човна,
І легко, як приплив, назад помчався.
52 Уздрівши, що навколо глушина,
Скрізь обдивлялись душі якомога,
Мов той, кому відкрилась новина.
55 Далеко вгору повела дорога
Ще юний день, і сонячна стріла
З півнеба вже прогнала Козерога,
58 Коли чоло юрма їх піднесла
Й спиталася: «Чи ви б нам не вказали
Стежини, щоб на гору привела?»
61 Віргілій мовив: «Якщо ви вважали,
Що ми тут знаєм стежку, – то дарма.
Ми, як і ви, сюди примандрували
64 Тому й години, мабуть, ще нема.
Та ми дістались стежкою такою,
Що зійдемо на шпиль цей жартома».
67 Помітивши уважною юрбою
Із подиху мого, що я не мрець,
Поблідли душі з дива й неспокою.
70 Як тисне люд, коли прудкий гонець,
З оливкою в руці, гука важливі
Новини і для вух, і для сердець, —
73 Круг мене душі юрмились щасливі,
Забувши, що не вмили ще облич
І ще не стали чисті і вродливі.
76 Душа якась побачила увіч
І так мені зраділа, без облуди,
Що я їй мимохіть ступнув навстріч.
79 О тіні, можуть вас лиш бачить люди!
Я тричі прагнув обійнять її —
Й щоразу бив себе самого в груди.
82 Чи з дива риси витяглись мої,
Але вона всміхнулась, одійшовши,
Коли ж прискорив кроки я свої,
85 Звеліла стати, поглядом вколовши, —
І я впізнав її та попросив
Порозмовлять зі мною трохи довше.
88 Відповіла: «Як я тебе любив
Живий, то й тут з тобою радо стрівся, —
Постіймо. Як досяг ти цих країв?»
91 «Та, мій Каселла, тут я появився
На час лише, поки дійду мети, —
Я мовив, – ти ж, померши, де барився?»
94 І він: «Не скривдив лик мене святий
Що нас вивозять звідтіля, де болі,
Хоч відмовлявсь не раз мене везти.
97 Він справедливій підлягає волі, —
Три місяці бере лиш тих у путь,
Хто хоче в мирі одійти з юдолі.
100 Нарешті біля моря, де течуть
Тібрійські води, в гирла каламутні,
Його прихильність зміг і я відчуть.
103 До берега, де ждуть його попутні,
Що шлях їм не лежить на Ахерон,
Керує нині крила він могутні».
106 А я: «Коли не відібрав закон
У тебе пам’ять з виконанням вмілим
Любовних заспокійливих канцон, —
109 Прошу, мені мотивом, серцю милим,
Ясного спокою у душу влий,
Вона тремтить, що тут укупі з тілом».
112 «Любов, що думці промовля моїй», —
Він заспівав так ніжно, що я слухав,
І ніжність слух навік скоряла мій.
115 У вчителя мого, у мене й духів —
В усіх захоплені були серця,
Закриті для душевних інших рухів.
118 Ми тихо йшли і слухали співця,
Але старий урвав ходу нескору,
Гукнувши: «Чи таке вам до лиця?
121 Не гайтесь лаштуватися на гору!
Щоб швидше Бог, безпам’ятні раби,
Проник до вас, зніміть із себе кору!»
124 Немов на зерно й кукіль голуби
Мовчущим табунцем собі злітають
Без звичної пихатої хвальби,
127 Та розлітаються, все покидають,
Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,
Бо важчі їх турботи обсідають, —
130 Отак і душі враз, не зчувши ніг,
На берег кинулись, забувши й співи,
Мов той, хто заблудився без доріг.
133 І наш був крок також не менш квапливий.
Особенно возмущает ложное имя поэмы -
"Божественная комедия".
Должно быть "Дивная комедия".
Также, сравнение сюжета с талантом пьес Аристофана!