Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Коли ми стали по той бік порогу,
Який моторна хитрість обмина,
Воліючи покручену дорогу,
4 Замкнулась знову брама голосна, —
Це я почув. Якби я озирнувся,
Чим виправдалась би моя вина?
7 Ми йшли вузьким шляхом, що простягнувся
В глухій розпадині туди й сюди,
Як в морі вал – набіг і вбік війнувся.
10 «Нам тут потрібні вмілість і труди, —
Почав вожай, – не вийти б ненароком
Звідтіль і звідси на свої ж сліди».
13 І ми таким повільним надто кроком
Посунули, що на спочин зайшов
Щербатий місяць шляхом одиноким,
16 Аж поки ми із кам’яних заков
Не вийшли на вершок стрімкої скелі,
Там, де гора униз пішла ізнов.
19 Я – стомлений, обидва – невеселі,
Непевні, досягли ми площини,
Відлюднішої, ніж тропа в пустелі.
22 Дорога йшла стрілою вздовж стіни,
Між прірвою й скалою край обриву
Й три людські зрости мала ширини.
25 Уступ тягнувсь направо і наліво,
І, скільки вистачало сил в очах,
Не видно змін було у нім, на диво.
28 Нога на цей ще не ступила шлях,
Коли побачив я перед собою
Широкі обводи по стрімчаках,
31 Всі біломармурові, із різьбою,
Що проти них не тільки Поліклет,
Сама природа вкрилася б ганьбою.
34 От ангел, щойно мов скінчивши лет,
Приносить вість, виплакувану звіку,
Про мир на всій землі, мету всіх мет,
37 З майстерністю на всю стіну велику
Зображений в величній красоті,
Не схожий на подобу без’язику,
40 Мов «Радуйся!», клянусь, казав він тій,
Що обертає, благосна, ключами,
Які любов хоронять в чистоті.
43 А вид її, осяяний словами,
Що «Се раба господня», виглядав,
Неначе образ, литий за взірцями.
46 «Для іншого увагу теж зостав», —
Сказав моєї керівник надії,
Що близько серця в нього я стояв.
49 І тут помітив я позад Марії,
Між образів, як вирослих з землі,
І обіч з тим, хто вів мене до мрії,
52 Іще картину, врізану в скалі.
Я обійшов Віргілія і вп’явся
У постаті на мармуровім тлі.
55 Ковчег, страшний для того, хто хапався
За діло не своє, тягли бики,
І віз під ним неначебто хитався.
58 Сім хорів створювали співаки,
І в мене сперечалось око з вухом:
Таки є звуки! Ні, нема-таки!
61 У зору спірка йшла також із нюхом
Про дим з кадильниць – витвір різьбаря, —
Чи пахне він, чи ні кадильним духом?
64 Перед ковчегом, сяйним, як зоря,
Ішов танцюючи псалмист побожний,
Що вищий був і менший за царя.
67 А на палаці – бачить міг би кожний —
Мелхола сумно поглядала вниз,
Як і належить пані цій вельможній.
70 Пішов я від Мелхоли й переніс
На інші образи свою увагу,
Вони ж біліли на увесь карниз.
73 Змальовано тут славу і повагу
Монарха, що чеснот його талан
Григорія подвигнув на звитягу.
76 Великий імператор цей – Траян.
Вдова, ридавши, за вузду спиняла
Коня в найліпшого з нехристиян.
79 Навкруг у корогвах з орлом стояла
Кіннота, і нечутна іздаля
Десь військова сурма похід співала.
82 Сердешна жінка наче примовля:
«Скарай убивць мого, владарю, сина.
Хай і мене поглине з ним земля!»
85 Він каже: «Кари не втече провина,
Як вернемо». Вона: «Ти б хоч зирнув,
А то ще набіжить лиха година,
88 Й не вернеш ти». А він: «Я б не вернув, —
Наступник зробить». А вона: «Що в тому,
Як викона хтось те, що ти забув?»
91 А він: «Веде обов’язок додому,
Бо справедливість дужча од війни,
І жалість заступає путь відому».
94 Для кого не існує новини,
Той тут створив для всіх видиму мову,
Нову для нас, бо ми – землі сини.
97 І поки милувавсь я знову й знову
На образи покори, любі тим,
Хто знає руку різьбаря чудову, —
100 «Багато духів кроком нешвидким, —
Шепнув поет, – з мого підходять боку, —
Угору ми за ними вслід ходім».
103 На все нове пожадливому оку
Слова ці стільки додали снаги,
Що вмить на стежку глянув я широку.
106 Хотів би я, читачу дорогий,
Щоб ти не знітивсь, звірившися чуду,
Як саме Бог велить платить борги,
109 І в формі мук побачив би полуду,
Бо суть настане після всіх страждань,
Які скінчаться в день Страшного суду.
112 Почав я: «Вчителю, там суне, глянь,
Щось неподобне зовсім, незбагненне,
І сповнивсь я непевності й вагань».
115 І він мені: «Моє хоч око вчене,
Та їх придавлює такий тягар,
Що помилився погляд навіть в мене.
118 Ти краще придивися до примар,
Що йдуть під брилами уздовж дороги, —
То й зможеш уявити ступінь кар».
121 Пихатий християнський роде вбогий,
В сліпих думках у тебе голова:
Ногам ти віриш, хоч задкують ноги.
124 Хіба не бачиш ти, що ми черва,
Що з нас метелик ангельський виходить
І мчить туди, де істина жива?
127 Чом півнем розум твій себе поводить?
Не знаєш ти, що ми – комахи, глей,
Де розвій лиш невивершений бродить?..
130 Коли як слупи статуї людей
Стоять, і кожна стелю підпирає,
Притиснувши коліна до грудей,
133 То вигляд їх несправжніх мук звертає
На справжні муки глядачів чуйних;
Я також співчуття звернув безкрає
136 На більш чи менш зігнутих духів тих,
Яких згинали більші й менші брили,
Й здавалося, найбільш терплячий з них
139 Немов зітхав: «Немає більше сили!»