Данте Алигьери - Божественна комедія

1 Була година, що наводить тугу
На моряків, м’якшить-бо серце їм
За вигуком «бувай!» смутному другу,
4 Коли новий любові пілігрим
Десь чує, як оплакують каплиці
Вмирущий день подзвінням жалібним.
7 Я кинув слухати і став дивиться:
Поважний дух, піднявшись, щоб була
Його помітна тінь юрбі столицій,
10 Склав руки, звівши до свого чола,
На схід поглянув, мов сказав до Бога:
«Байдужий я до блага і до зла!»
13 Й злетіло «Світе тихий…» з уст у нього
Так гаряче, побожно й ніжно так,
Що в млості я забув себе самого.
16 І душі підхопили, мов на знак,
Побожну пісню, ніжну та гарячу,
І очі піднесли, як і співак.
19 Скеруй свій зір на істину, читачу!
Спрозоріла запона, як скляна,
І стало видно правди зміст і вдачу.
22 Побачив я, як ця юрба значна,
Немов з небес чекавши благодаті,
Дивилась вгору, скромна, мовчазна.
25 Побачив ще, як стали наближати
Два ангели і кожен мав клинок,
Блискучий, та затуплений, щербатий.
28 Зелений, наче молодий листок,
Убір в зелених крилах променився
І легко з вітром бавивсь між гілок.
31 Один із них над нами зупинився,
А другий на той бік перелетів,
І натовп душ між ними опинився.
34 Я б любував з білявих їх голів,
Та зір мій відібрала їх корона,
Він втратив силу від сліпучих див.
37 «Вони – посли Маріїного лона, —
Сказав Сорделло, – повзає тут змій,
Вони ж – тверда від нього оборона».
40 Я озирнувсь – такий був острах мій, —
І в вожая сховався під габою,
Знайшовши в згортках захист певний свій.
43 Сорделло ж мовив: «Стріньмося з юрбою
Цих знатних тіней, що, мені здалось,
Охоче б побалакали з тобою».
46 Три кроки лиш пройти нам довелось,
Аж тут, немов чекав мене зустріти,
Уважно додивлявсь до мене хтось.
49 Не встиг ще небосхил так потемніти,
Щоб те в очах його й моїх запнув,
Що відстанню раніш було закрите.
52 Ступнув він ближче, ближче й я ступнув, —
Суддя шляхетний Ніно! Як приємно,
Що ти до злих залічений не був!
55 Він, привітавшися сердечно й чемно,
Спитав мене: «Під гору цю коли
Водою ти дістався нетаємно?»
58 «О, – мовив я, – стежки по горю йшли.
Нехай би, в першому житті відбуті,
Вони б в наступнім радість принесли».
61 І лиш мої слова були почуті,
Як одсахнулися й Сорделло, й він,
Немовби подивом великим скуті.
64 Звернувся до Віргілія один,
А другий до сусіди: «Встань, Куррадо,
І подивися на Господній чин!»
67 Мені ж він мовив: «Вдячності заради,
Що винен ти тому, хто приховав
Путі свої й блукає без поради, —
70 Мою Джованну, я прошу, настав
На молитви: хай слізьми щоки вмиє,
Бо в небо завжди чистих плач злітав.
73 Навряд чи мати в неї з горя мліє,
А то б свій білий зберегла покров, —
Колись вона за цім ще пожаліє!
76 Ось доказ, як горить в жінках любов,
Коли згаса її підпора гідна,
А зір і дотик не розпалять знов.
79 А на труні міланцева єхидна,
Не півник наш, галлурський, родовий, —
Для неї це окраса надто бідна».
82 Він мовив, на обличчі огневий
Світився відблиск чесної любові, —
Хоч не сліпучий він, та віковий.
85 А я, вдивившись в небеса чудові,
Все дивувався нешвидким зіркам,
Що сунули по коловій основі.
88 Вожай спитав: «Що, синку, бачиш там?»
І я йому: «Там три побачив зірки,
Що освітили полюс, наче храм».
91 І він: «Вони зійшли замість четвірки,
Яку за обрій час тепер заніс,
А ти уранці споглядав так зірко».
94 Сорделло тут його в обіймах стис,
«Ось ворог наш!» – гукнувши любій тіні,
Він пальцем показав кудись униз.
97 Там, в не захищеній нічим частині
Байраку, сунула гадюка зла,
Той, може, змій, що смерть приніс людині.
100 Ця клята стрічка по траві повзла,
Облизуючись, спину вигинала,
Немов тварина митись почала.
103 Не бачив я й не розповім, як гнала
Сторожа ангельська на небосхил, —
Я бачив тільки, що вона примчала.
106 Під подувом її зелених крил
Утік той змій, і стежкою своєю
Вернули вартові небесних сил.
109 А дух, до нас підкликаний суддею,
Весь час, як споглядала бій земля,
Знайомився із постаттю моєю.
112 «Хай пломінь, що веде тебе здаля,
На свічі стопить віск твоєї волі,
Щоб до емальового йти шпиля! —
115 Почав цей дух. – А як в моїм околі?
Я в Вальдімагрі паном хизувавсь
На всі навкруг місця широкополі,
118 Коррадо Маласпіна прозивавсь,
Не старший з тим ім’ям, того ж я дому.
Тут очищаюсь, бо в рідні кохавсь».
121 «О, – мовив я, – у вас я в краї тому
Не був, але чи хтось в Європі є,
Хто б не чував про землю ту відому?
124 Про вас чужинець навіть дізнає,
Бо чутка скрізь, незмильна, як присяга,
Хвалу князям, хвалу й землі дає.
127 Клянусь – хай знайдеться дійти відвага! —
Що внуки гідно зберігають честь,
Яку вам добули грошва та шпага.
130 У них, з природи й звички, вартість єсть,
І хай лихий глава весь світ спокусить,
Та їх не зманить на стежки нашесть».
133 І він: «Іди, й семи разів не мусить
Лягати сонце в постіль ту ж таки,
Яку Баран з зірних копит не струсить, —
136 Для наших вух приємні ці гадки
У голові твоїй прип’ято буде
Цвяхами, кращими за всі чутки,
139 Як вирок долі чинності не збуде».