Данте Алигьери - Божественна комедія

1 По обрію, мов із морського лона,
Біліючи на східному шпилі,
Зійшла кохана ветхого Тіфона.
4 Гра самоцвітів на її чолі
Холодної тварини вид створила,
В якої хвіст, як вістря у стрілі.
7 Там ніч два кроки вгору вже зробила,
Де п’ять вели розмови кругові,
І мусила на третім скласти крила,
10 Коли знемігсь я, мов усі живі,
Бо врешті надійшла хвилина рання,
І задрімав, схилившись на траві.
13 В годину, недалеку до світання,
Коли сумує ластівка в піснях,
На згадку, мабуть, першого страждання;
16 Коли наш розум робить вільний змах,
Земні турботи кинувши, зринає
В божественних перепочити снах, —
19 Мені приснилось, що орел ширяє
На дужих крилах в пір’ї золотім
І, цілячись на землю, небо крає.
22 Приснилося, що був я в місці тім,
Де Ганімед своїх покинув рідних,
Занесений у понадхмарний дім.
25 Гадав я: «В небесах, для себе гідних,
Орел шукає цілі для погонь,
Не полюбляючи низин огидних».
28 Приснилось, що на нашу оболонь
Він блискавкою впав мене забрати
І злинути в негаснучий огонь.
31 А там приснилось, стали ми палати, —
Уявний пломінь був такий страшний.
Що зміг моє сновиддя перервати.
34 Так, певно, затремтів Ахілл грізний,
Побачивши навколо край далекий.
Коли вві сні попав до чужини,
37 Бо мати мріяла, щоб небезпеки
Син, схований на Скіросі, уник,
Але ж і там знайшли героя греки, —
40 Як я здригнувсь, і сон мій геть утік,
І зблідли в мене щоки, як в людини,
В якої холод враз торкнувся щік.
43 Зі мною був лиш провідник єдиний,
Внизу десь бігли хвилі голубі.
І сонце небом зо дві йшло години.
46 «Не бійся і не піддавайсь журбі, —
Учитель мовив, – ми якраз де треба,
І сміливості дух плекай в собі.
49 Чистилище перед очима в тебе,
Поглянь – оце навкруг його стіна,
А там он, у проломі, вхід до неба.
52 На моріжку, де зелень запашна,
Уранці, як тебе лишила дія
І ти заснув, з’явилася жона
55 Прекрасна й дивна. «Я Лючія, —
Сказала, – взяти велено мені
Того, над ким панує сонна мрія».
58 Сорделло й інші тіні визначні
Зостались, а тебе вона забрала
На руки й вийшла, я ж – услід ясній.
61 Сюди принісши, тут тебе поклала,
Вказавши гарними очима вхід,
І водночас із сном твоїм пропала».
64 Мов той, хто, збувшись сумнівів та бід,
Міняє страх на впевненість і спокій,
Коли йому відкрився правди слід, —
67 Так я змінився в радості глибокій.
Вожай, уздрівши це, пішов вперед,
Пішов і я з ним по горі високій.
70 Читачу, бачиш, як підніс я лет,
Тож не дивуйся на мистецтво вище.
З яким про свій писатиму предмет.
73 На місце в мурі вийшли ми найнижче,
Де в ньому був, здавалося, пролом,
І вздрів стіну я, підійшовши ближче,
76 Із замкненим воротами жерлом,
Три східці різнобарвні й мовчазного
Воротаря з осяяним чолом.
79 Не зводив я очей з лиця ясного,
Яке таким світилося вогнем,
Що я не стерпів погляду жахного.
82 Сидів він із оголеним мечем,
Що так іскрився відблисками сталі,
Аж я не міг до нього стать лицем.
85 «Відповідайте і не руште далі, —
Він мовив, – хто вас вів? Що треба вам?
Глядіть, щоб не взяли вас часом жалі».
88 «Жона небесна так сказала нам, —
Учитель вимовив, – негайно звідци
Ідіть туди сміливо – брама там».
91 «Нехай жона ця стане вам в провідці, —
Так благородний брамник одповів, —
Відважно ви зійдіть на наші східці».
94 Ми підійшли. Я східець перший вздрів,
Лискучий, сяйний, біломармуровий,
Що лик мій як у дзеркалі відбив.
97 А другий з них був почорно-багровий,
І камінь – грубий, висохлий як є,
Потрісканий до самої основи.
100 Найвищим, на уявлення моє,
Був третій з них, порфіровий, яскравий,
Мов кров, що з вени раненої ллє.
103 На нього вісник праведної слави
Поставив ноги, сівши на поріг, —
Алмазним здавсь поріг той величавий.
106 Вожай мені здолати допоміг
Благої волі східці, дав пораду:
«З благаннями впади йому до ніг».
109 Я, вдаривши у груди тричі зряду,
Схилившися до ніг, прохання склав,
Віддаючись цілком йому під владу.
112 Сьома «глаголями» чоло списав
Мені вістрям меча він і: «Ці плями
Подбай в дорозі стерти!» – проказав.
115 З-під одягу свого, такого ж саме
На колір, як суха земля й зола,
Він вийняв руку із двома ключами:
118 Один був з злота, другий – із срібла.
В щілину білий вклав, а потім жовтий, —
Й на мене хвиля щастя наплила.
121 «Коли б із двох лиш одного знайшов ти
Або в ключах цих вийшла б ґандж яка, —
Сказав він, – то у браму б не зайшов ти.
124 Один дорожчий, другий для замка
Потрібніший і вимагає вміння,
Бо саме він пружину відмика.
127 Іще я маю від Петра веління,
Щоб краще я відкрив, аніж замкнув,
Як хтось мені до ніг складе моління».
130 Тур браму він всередину штовхнув,
Сказавши: «Йдіть; нема-бо стежки в висях
Тому лиш, хто б свій зір назад звернув».
133 І кожна стулка брами об завісах
З металу, що співає, мов сурма,
Повільно обернулася на списах.
136 Тарпейська брама не гула сама
Отак, коли із нападом зухвалим
Забрала чесного Метелла тьма.
139 Та я почув із громом небувалим,
Що голос чийсь молитву десь веде:
«Тебе, – лунало ніжно, – Бога хвалим».
142 Проте було, як і інакше де,
Як і у нас частенько може бути,
Коли із хором враз орган гуде:
145 Слова то чути добре, то не чути.