Тарас Єфіменко: Рожеві крила

ти чом не всміхнешся вмираючи –
в небо втираючи
слід лайнера світлосинього –

не забуваючи про сина –
грає на дримбі – шанує вівальді –
то чом не всміхнешся вмираючи –
не бачив мальви на мальті –
чи сум дістає – роздираючи
косою нитку на гудзику –
хотів би під схожу музику…
всміхнутись конвалійно – ніжно –
згадавши – на тому тижні –
питав я душу розкнижену
останній жовточок здираючи –
…ти чом не всміхнешся вмираючи….

втомився бачити в обличчях сковорідки –
що смажать яйця власних почуттів –
а вакуум одержаних листів
мене заплутує у волейбольну сітку.

цей гоголь-моголь фраз – віршів і штампів
на мене одягає плеєр – заганяє в ліс.
вогонь мені дає той неповторний peace
якому заздрить електрична лампа –
мов дамба регулює настрій м’юзік
горить у ватрі все – листи – поеми –
палають власні псевдо – теореми
і стогне дим в нутро моїх ілюзій…

кратеролюками
ноги кохаються в спасівських вишнях .
ніжними внуками
зорі за пазуху з білими віршами.
вогнецілунками
пахнуть лаковані жовті гітари.
серцепакунками
вечір обтілює всі тротуари.

у грудях
вигріваю щирий біль озоновий –
у людях
шамкотіння слів про власний глузд –

і нікотинна тиша робінзонова
жовтком обмазує
куточки
вуст –
мов хліб оздоблює невмілий пекар.
напівпрозору радість – вкрадену в медуз
мені дарує київський аптекар.

куди ти дивишся – чого чекаєш –
з горнятком кави і без годинника
можна відчути себе володарем
своїх набряклих ілюзій.
власну планету – в придуману лузу.
для себе ти і селінджер і лем.
зіниці – вишні в глеці молока –
ти їх до кісточки вбираєш…
обожнюю ранки зі смаком
розтопленої свічки –
ще коли черепахи лізуть
до твоєї кватирки –
і – посміхаючись – забувають
про висоту .
платівку послухаю завтра –
сьогодні лиш розпашіла ватра –
недопалки чекають урн –
розмоклі шваблики без сірки –
запаперовані полички
і власне звечоріле зітхання…
люблю я такі хвилини –
саме в такі моменти
амелі вперше цілує збентеженого
фореста гампа – і вони –
посміхаючись – відчувають
аромат закоханого подиху.
куди ти дивишся – чого чекаєш –
а воно крап – крап – і все
на папір –
вірш –
вір –
ві – за – ві…
крап –
крап – Ка.

я почуваюся мінотавриком
у лабіринті чужої невдачі –
ловлячи шапкою зоряні яблука –
лишаючи другу смачні та гарячі.
я почуваю себе під наркозом –
мене оперують сльози-стажери –
витягують з мене морозяну прозу
і розливють собі у фужери.
я покохав не квітарку – а квітку –
молюся не Богу – а срібній іконі –
і тільки до мене щоночі у шибку
злітають наїстися віршами коні.
небопідкурюють змучені фабрики –
вранці з цигаркою заспаний я
знов почуваюся мінотавриком –
що вдієш – у кожного доля своя…

за горизонтом заховався гудзик
оранжевий –
а я – вишиваючи голкою
чарівною –
забув про біль і вколов
теплий
палець неба –
залишивши на ньому
срібну рану –
що на неї позліталися комарі –
проганяючи надоїдливих мух
спати у хрущовки.
кОмАрний оркестр заграв
першу симфонію.
я залишуся спати тут –
без мого фагота не буде
восьмої симфонії.

дивлюсяна твої губи – очі
і відчуваю себе в твоїй утробі –
кричу звідти тупаючи своїми ніжками –
дьоргаючи по матроськи
за канатики пуповин –
– футболістом буде- кажеш ти –
а мені звідти все чути.
– от наївна- думаю я –
медитую там на теми сенсу та сексу
животіння в цьому світі –
слухаючи як твоє серце гупотить
мені в тім'я. по жилах
розтікаються твої еритроцити.
чую музику – яку для тебе хтось грає
на синтезаторі…

Я протверезів сидячи на шальці терезів
Дригаючи ногами немов відбиваючись від чогось…