Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Пекучі ревнощі! Стиска

Їй серце, як страшна рука,

Печаль. Безодня роз'яріла

Немов під нею клекотить...

«Загину,— Таня шепотить,—

Від нього і загибель мила.

Навіщо марно нарікать?

Від нього щастя не чекать!»

IV

Вперед, вперед, моя істор'є!

Особа кличе нас нова.

В п'яти верстах од Красногор'я,

Де виріс Ленський, прожива

Та благоденствує й донині

По-філософському в пустині

Зарєцький, за минулих днів

Отаман зграї картярів,

Гультяй і зух, трибун трактирний.

Тепер — з початком сивини —

Сімейства батько без жони,

Надійний друг, поміщик мирний

І навіть чесний чоловік:

Так виправляється наш вік!

V

Облесний люд колись в околі

Його за смілість вихваляв:

На п'ять він сажнів із пістоля

У туза справді поціляв.

Та й те сказать, у справжнім бої,

Одваги повний огняної,

Він одзначився, серед дня

В багно звалившися з коня,

Мов хлюща п'яний, і дістався

В полон французам без тривог

Новітній Регул, честі бог,

Він знов би у неволю дався,

Щоб кожен ранок, по зорі,

Хилити наборг у Вері37.

VI

Умів він друзів веселити,

Дурного підіймать на сміх,

Розумного у дурні шити

Чи спотайна, чи при усіх,

Хоч деякі дотепні штуки

І не минались без науки,

І він, на радість ворогам,

Вклепатись часом міг і сам.

Він майстер був посперечатись,

І гостро, й тупо відказать,

І передбачливо мовчать,

І передбачливо змагатись,

Підбити друзів молодих

І на бар'єр поставить їх,

VII

Або до миру нахилити,

Щоб пообідати в гурті,

А потім наклеп розпустити,

Як то поводиться в житті.

Sed alia tempora!* Буяння

(Як і солодкий сон кохання)

Минає по весні людській.

Як я сказав, Зарєцький мій

Під тінь черемшин та акацій

Від бур сховався під кінець

І там, як істинний мудрець,

Капусту садить, мов Горацій,

Качок розводить та гусей

І учить азбуки дітей.

------------------

* Але часи інші! (лат.).— Ред.

VIII

Був не дурний він; мій Євгеній,

Не шанувавши серця в нім,

Любив думки його — не вчені,

Та глуздом натхнуті живим.

Він залюбки з ним зустрічався,

Отож ніяк не здивувався,

Коли об ранішній порі

Його побачив на дворі.

Той увійшов, почав розмову,

Почавши, скоро сам урвав

І, усміхаючись, подав

Йому записку юнакову.

Онєгін, ставши при вікні,

Проглянув літери дрібні.

IX

То був приємний, благородний,

Короткий виклик, чи картель:

Поет, узявши тон холодний,

Ним кликав друга на дуель.

Онєгін у недовгій мові

Того доручення послові

Сказав, що завжди радий він.

Оддавши ввічливий уклін,

Зарєцький вийшов із покою;

Багато дома мавши справ,

Він бути довше не бажав.

А що Євгеній? Самотою

Себе він гостро засудив,

Що нерозважно так чинив.

X

І справді: зміркувавши строго,

Він визнав у думках своїх,

Що досить наробив лихого:

По-перше, підійняв на сміх,

Досаді давшись понад міру,

Любов несміливу і щиру;

По-друге: хай собі юнак

Шаліє; це ж природно так

У раннім віці. Занехаяв

Євгеній дружбу, що велить

Себе в цій справі появить

Не м'ячиком дурних звичаїв,

Не самолюбним хлопчаком,

А мужем з честю та умом.

XI

Він мав би злагоду явити,

А не їжачитись, як звір.

Повинен був він пом'якшити

Юнацьке серце. «Та про мир

Тепер шкода вже і гадати...

До того ж,— мислить він,— завзятий

Устряв до цього дуеліст,

На брехні й наклепи артист.

Звичайно, я б зневажить радий

Всі вигадки лепетуна,—

Та людський сміх, юрба дурна...»

І от уже вам суд громади!38

Пружина честі, наш кумир!

От владар світу з давніх пір!

XII

Тяжкого нетерпіння повний,

Поет на відповідь чекав,—

І от сусід багатомовний

Її з поважністю подав.

Тож любо ревності шаленій!

Боявся Ленський, щоб Євгеній

На жарт усього не звернув

І хитрощами не минув

Його погрозного пістоля.

Тепер умовлено, щоб їм

Зустрітись при млині старім,

Де навзаєм судила доля,

Як тільки-но займеться світ,

Ціляти в скроню чи в живіт.

XIII

Кокетку кленучи душею,

Кипучий Ленський намір мав

Не зустрічатись більше з нею;

То він на сонце поглядав,

То на годинник свій дивився —

І у сусідок опинився.

Таївши задуми свої,

Хотів збентежить він її,

Та де там! Оленька зустріла

Його на отчім рундуці

З веселим сміхом на лиці,

Немов надія легкокрила,

Рум'яна, жвава, чарівна,

Як і раніш, була вона.