Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Його пригаслий, тьмяний зір,

Благання і німий докір

Вона збагнула. Просту діву,

Із серцем, повним давніх мрій,

Скорбота воскресила в ній.

ХLІІ

Вона йому не каже встати,

Очей не відведе своїх,

Холодну руку відірвати

Від уст не важиться палких...

Куди вона душею лине?

В мовчанні йдуть тяжкі хвилини

І Таня стиха почала:

«Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірно.

Чи впам'ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

Зустрілися, і так покірно

Ваш осуд вислухала я?

Настала ж і черга моя.

ХLIIІ

Була молодша я в ту пору,

Здається, краща я була,

Любила вас — та, крім докору,

Що в серці вашому знайшла?

Як говорили ви зо мною?

Вам не була вже новиною

Наївна дівчинки любов?

І нині — боже! — стигне кров,

Згадавши проповідь холодну

І погляд зимний... Але вас

Я не виную: ви в той час

Поводилися благородно,

Як справжній чесний чоловік:

За це я вдячна вам повік...

ХLІV

Тоді — чи правда ж? — у пустині,

Вам, вихованцеві Москви,

Була не люба я... Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу уславлене ім'я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої,

Що нас за те цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?

ХLV

Я плачу... Як своєї Тані

По цей ви не забули час,

То вірте: краще б дорікання

Тепер я прийняла від вас,

Ніж порив пристрасті шалений,

Такий образливий для мене,

Ці сльози, ці палкі листи...

Колись у грудях берегти

Хоч теплий жаль могли ви потай

До мрій невинних, молодих...

А нині — що до ніг моїх

Вас привело? Яка дрібнота!

Як з вашим серцем і умом

Буть почувань дрібних рабом?

ХLVІ

Весь пишний цвіт моєї долі,

Життя гучного марний грім,

Мій успіх у високім колі,

Багаті учти, модний дім,—

Що в них? Віддать могла б я радо

Нікчемну розкіш маскараду,

Увесь цей блиск, і шум, і чад

За кілька книг, за дикий сад,

За тишу закутка сільського,

За ті місця, де стріла вас

Я в юності своєї час,

За цвинтар, де піднісся вбого

Дубовий хрест між верховіть:

Моя там няня бідна спить...

ХLVII

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася. Необережний

Зробила, може, вчинок я:

Мене в тужливому риданні

Благала мати; бідній Тані

Були однакі всі шляхи.

Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця».

ХLVIII

Вона пішла. Євгеній хмурний

Стоїть, немов ударив грім;

Якої муки порив бурний

Він в серці відчува своїм!

Та враз остроги задзвеніли,

І в час, Онєгіну немилий,

Татьяни чоловік ввійшов.

Тепер, читачу любий, знов

З моїм героєм розлучімось

Надовго... ба й навік... із ним

Доволі ми шляхом одним

Бродили в світі. Обіймімось,

На берег вийшовши. Ура!

Давно (чи правда ж бо?) пора!

ХLIХ

Хоч друг, хоч ворог ти, читачу,

Та приязно розстатись нам

Я зовсім перепон не бачу.

Прощай. Хоч би з яким чуттям

Шукав у строфах цих недбалих

Ти шуму років одбуялих,

А чи спочинку від трудів,

Малюнків жвавих, гострих слів,

Чи лиш помилок граматичних —

Дай боже, щоб у книзі цій

Для втіхи любої, для мрій,

Для серця, для боїв критичних

Ти хоч би крихту міг найти.

Прощай. Прийшли ми до мети.

L

Прощай, мій вірний ідеале,

І ти, супутнику чудний,

І ти прощай, натхнення стале

Труда малого. Чар живий,

Поету щастя принесли ви:

Забув я з вами світ бурхливий,

До милих серцем говорив.

Багато проминуло днів,

Відколи молода Татьяна

І мій герой у тьмянім сні

Враз появилися мені,—

І вільноплинного романа

Іще не ясно бачив даль

Я крізь магічний свій кришталь.

LІ

А ті, кому я вечорами

Початок повісті читав,—

Одних нема, а ті не з нами,

Як Саді те давно сказав.

Без них портрет дорисував я

З Онєгіна. А та, що взяв я

Татьяні молодій за взір...

О, скільки втрат було з тих пір!

Блажен, хто міг лишити рано

Бенке́ти юності, до дна

Її не випивши вина,

Хто не скінчив її романа

І враз умів розстаться з ним,

Як я з Онєгіним моїм.