Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Вони вже й так тяжкі мені.

Я знаю: довго не страждати,

Земна кінчиться путь моя,

Та мушу вранці певність мати,

Що вас удень зустріну я...

Боюсь: в мольбі моїй смиренній

Побачить ваш суворий зір

Підступні хитрощі мерзенні —

І чую гнівний ваш докір.

Коли б ви знали, як жахливо

Таїти пристрасну любов,

Палать — і розумом гнівливо

Бентежну гамувати кров;

Хотіть коліна вам обняти

І, припадаючи до ніг,

Мольби, признання виливати,

Все, все, що висловити б міг,—

А навіч холодом жорстоким

І мову, й погляд повивать,

Спокійно з вами розмовлять,

Дивитися веселим оком!..

Та годі вже: з собою сам

Не встою більше в боротьбі я;

Нехай мана — моя надія,

Та віддаюсь на волю вам.

XXXIII

Вона мовчить. Послання друге,

Послання третє — все дарма,

Вона мовчить. Він, повен туги,

В зібрання їде. Там сама

Вона назустріч. Загадкова,

Не промовляє ані слова.

У! холодом яким страшним

Ця постать віє перед ним!

Мов заніміли, мов камінні,

Її погордливі уста!

Євгеній поглядом чита:

Де жалощі, зніяковіння?

Де сльози? Їх нема й слідів!

На цім обличчі тільки гнів...

XXXIV

Та, може, острах потаємний,

Щоб світ і муж не догадав

Про той дівочий пал даремний,

Про все, що лиш Онєгін знав...

Надій нема! Він од'їжджає,

Своє безумство проклинає,—

І хоче знову, як колись,

Життя шумливого зректись,

І в кабінеті мовчазному

Згадав він, як нудьга за ним

Гонилась привидом грізним

У світі шумному й пустому,

За комір, бідного, взяла

І в темний закут затягла.

XXXV

Він оддає без перебору

Увагу Гіббону, Руссо,

Манзоні, Гердеру, Шамфору,

Madame de Staël, Біша, Тіссо,

Скептичного читає Беля,

Читає твори Фонтенеля,

Читає й наших мудреців,

Усе приймаючи без слів:

І альманахи, і журнали,

Що мудро вміють нас повчать,

Де так тепер мене корять

І де високі мадригали

Стрічав недавно я собі:

E sempre bene*, далебі.

-----------------------

* І що ж, чудово (італ.).— Ред.

XXXVI

І що ж? Очима він читає,

А думи линуть геть відтіль;

Самотню душу огортав

Солодких марев ніжний біль.

Поміж рядками ненароком

Духовним він читає оком

Рядки незримі. Тільки їм

Дається він єством усім.

То нерозгадані подання

Затьмареної давнини,

Чудні, незрозумілі сни,

Погрози темні, віщування,

Чи казки таємничий зміст,

Чи діви молодої лист.

XXXVII

І от поволі западає

Він у бездумний тихий сон,

Уява перед ним метає

Свій різнобарвний фараон*.

То бачить він: юнак знайомий

Лежить в заметі нерухомий,

Немов заснув оце тепер,

І чути голос: що ж? умер!

То бачить ворогів отруйних,

Наклепників, тхорів лихих,

І коло зрадниць молодих,

І лиця давніх друзів буйних,

То дім сільський — і край вікна

Сидить вона... і все вона!..

---------------------

* Фараон — гра в карти.— Ред.

XXXVIII

Він так оддався цим тенетам,

Що мало в безум не запав

Чи навіть не зробивсь поетом...

Ото б то нас обдарував!

А справді: жертва магнетизму,

Російських віршів механізму

Він ледве не осяг в ті дні

На диво дивнеє мені.

Скидавсь він сильно на поета,

Як при каміні сам один

Курникав idol mio* він

Або солодке Benedetta**,

І в полум'я, мов крізь туман,

Ронив пантофлю чи роман.

--------------------

* Мій кумир (італ.).— Ред.

** Благословенна (італ).— Ред.

XXXIX

Дні мчались; голубливим летом

Тепло лилося крізь етер;

І не зробився він поетом,

Не збожеволів, не помер.

Весна живить його; уперше,

Покої замкнені відперши,

Де зимував він, як бабак,

Зрадівши з весняних ознак,

Він ранком ясним виїжджає

Прудкими кіньми на Неву.

Кору стемнілу льодову

Золотить сонце; струмінь грав

Із-під забруднених снігів.

Куди ж бо їхати велів

XL

Онєгін мій? Це діло знане,

Ви угадали; справді так:

До неї знову, до Татьяни,

Наш непоправний мчить дивак.

Ввіходить, на мерця похожий.

Немає ні душі в прихожій.

Він далі, двері відчинив

Одні і другі. Що ж уздрів,

Що сильно так його вражає?

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

XLI

Хто б сліз її на самотині

В цю бистру мить не розгадав!

Хто б Тані бідної в княгині,

Смутної Тані не пізнав!

Німий од каяття й тривоги,

Упав Онєгін їй у ноги;

Вона здригнулась і мовчить.

І на Онєгіна зорить

Без дивування і без гніву.