Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

XXVI

«Чи не закохана?» — «В кому-бо?

Буянов — одкоша дістав.

За Пєтушкова — теж нелюбо.

Гусар Пихтін тут гостював;

То ж як до неї він лицявся,

Як, наче бісик, увивався!

Я думала собі: ось-ось;

Куди там! Знову розійшлось!»

«Що ж, матінко, за чим же стало?

В Москву, на ринок відданок!

Там що ступи, то й женишок».

«Ох, батечку! Прибутків мало».

«На зиму вистачить, а там

І я позичу радо вам».

XXVII

Старенькій Ларіній припала

Розумна рада до смаку,

І до Москви вона поклала

На зиму повезти дочку.

І Таня мліє від турботи.

На осуд світської пишноти

Провінціальний лад і стрій

Явити дівчині сільській,

І запізнілі вже убори,

І запізнілий склад речей;

Московських франтів і цірцей

Зустріть насмішкуваті зори!..

О страх! Ні, краще в глушині,

В лісах промарнувати дні.

XXVIII

Тепер, прокинувшись зарання,

Біжить сама-вона в поля,

І не таїть замилування,

І потихеньку промовля:

«Прощайте, тіняві долини,

І ви, знайомі верховини,

І ви, знайомі дерева!

Прощай, красо небес жива,

Прощай, жива моя природо!

Міняю тишу милих дум

На блискотливий, марний шум!

Прощай і ти, моя свободо!

Куди, до чого лину я?

Що доля вирекла моя?»

XXIX

Проходки довшають дедалі.

Тепер то пагорб, то струмок,

Раніш без погляду зосталі,

В ній будять тихий рій думок.

Вона, як з друзями, з братами,

З гаями рідними, з лугами

Приходить ніжно розмовлять.

Та літа красні дні летять,

І осінь злото розсипає.

Природа трепетна, сумна,

Неначе жертва осяйна...

Аж північ хмари наганяє,

Завила враз, — і от сама

Йде чародійниця-зима.

XXX

Прийшла, розсипалась; жмутками

Повисла на гіллі дубів,

Лягла хвилястими ковдрами

У полі, навкруги горбів;

Зрівняла береги з рікою

Розпушеною пеленою;

Блищить мороз. І раді ми

З цих жартів матінки зими.

Не раде їй лиш серце Тані.

Вона не йде її стрічать,

Морозну куряву вдихать

І першим снігом на світанні

Обличчя, груди, плечі вмить;

Зимова путь її страшить.

XXXI

Давно пора вже від'їздити,

Минувся і останній строк;

Вже верх новий давно прибитий

До рідко вживаних санок.

Обоз домашній, три кибитки,

Везуть домашні всі пожитки,

Каструлі, дзиґлики, скриньки,

Гриби, варення, сінники,

Перини та клітки з півнями,

Горшки, миски et cetera,

Ну, безліч різного добра.

Зібралась челядь і сльозами

Майбутню окропляє путь;

От вісімнадцять шкап ведуть,

XXXII

В боярські сани запрягають,

Сніданок варять кухарі,

З верхом кибитки накладають;

Сварки і гомін на дворі.

На шкапі, миршавій, кудлатій,

Сидить форейтор бородатий.

Всі слуги збіглись до воріт

Панів проводити у світ.

От сіли, і під крик стокротний

Дідівські поповзли санки.

«Прощайте, затишні кутки!

Прощай, притулку мій самотній!

Чи ще побачимось колись?» —

І сльози в Тані полились.

XXXIII

Коли освіті добродійній

Ми більше відведем границь,

То з часом (висновки надійні

Із мудро складених таблиць —

Літ за п'ятсот) дороги, певно,

Налагодить Росія ревно:

Шосейний переріже шлях

Її в найдальших напрямках,

Мости чавунною дугою

Окриють вод блакитний шир,

Розриємо підніжжя гір;

Пройдем зухвало під водою,

І заведе хрещений мир

На кожній станції трактир.

XXXIV

Тепер нема цього нітрохи42,

Мости занедбані гниють,

Блощиці в станціях та блохи

Заснути людям не дають;

У хаті, завсігди холодній,

Високомовний, та голодний

На показ прейскурант висить,

Щоб апетит лише дражнить,

І повагом сільські циклопи

З напівзотлілим фартухом

Лікують руським молотком

Легенькі вироби Європи

І славлять бога, що завів

Дороги з безліччю ровів.

XXXV

Зате в зимові дні холодні

Їзда нам серце веселить;

Як вірш без думки в пісні модній,

Гладкий усюди шлях лежить.

Моторні в нас автомедони,

Стомити важко наших коней,

І верстви через гори й діл

Мелькають, ніби частокіл43.

Та Ларіна, щоб не платити

Прогонів, надто дорогих,

На шкапах їхала своїх,

І дівчина могла зажити

Нудьги дорожньої до дна:

Сім день промучилась вона.

XXXVI

Та вже близенько. Перед ними

Білокамінної Москви,

Як жар, хрестами золотими

Старі поблискують церкви.

Ах, друзі! З радістю якою

Побачив я перед собою

Півколо кам'яних домів,

Церков, чертогів і садів!

Як часто у гіркій розлуці,