Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Уже за річкою горів

Огонь рибальський. В полі чистім,

У сяйві місяця сріблистім,

Повита мріями, смутна

Татьяна довго йшла одна.

Ішла, ішла. Перед собою

Вона зненацька бачить дім,

Село й діброву попід ним

І сад над світлою рікою.

Побачила — і серце в ній

Тривозі віддалось чудній.

XVI

Вагання душу їй сповняють.

«Піти вперед, піти назад?

Його нема. Мене не знають...

Поглянути на дім, на сад...»

І з пагорба Татьяна сходить,

Дух затаївши; далі зводить

Зачудування повний зір...

І входить на безлюдний двір,

Собаки кинулись до неї;

Двірських десяток хлопчаків

Приборкав розлютілих псів

І, гордий з послуги своєї,

Побившися за поділ прав,

Панянку під опіку взяв.

ХVIІ

«Кімнати бачить я б хотіла...»

І до Анісьї дітвора

Ключі просити полетіла;

Сама їх винесла стара,

І перед Танею блідою

Відкрила двері від покою,

І Таня входить в дім пустий,

Де жив герой наш молодий.

Спинилася: забутий в залі,

Кий на більярді спочивав,

На зм'ятім канапе лежав

Манежний прутик. Таня далі;

Старенька їй: «А ось камін;

Тут пан сидів, було, один.

XVIII

Із ним обідав тут зимою

Небіжчик Ленський, наш сусід.

Сюди, паняночко, за мною.

Ось кабінет: після обід

Він тут, бувало, спочиває,

Свого прикажчика приймає;

Тут кофій пив він і читав...

Тут і покійний проживав

Наш пан. Бувало, споминаю,

Він, щоб годину змарнувать,

Зо мною в дурня зволив грать.

Хай прийме бог його до раю,

І кісточкам в землі сирій

Хай дасть він мир і супокій!»

XIX

Татьяна в захваті невиннім

Навколо погляд водить свій,

Здається все їй неоцінним,

Усе томливу душу їй

Тяжкої сповнює відради:

І стіл, і мирний блиск лампади.

І книги в неладі кругом,

І ліжко, вкрите килимком,

І в шибі хмарка срібнорунна,

Що заглядає в кабінет,

І лорда Байрона портрет,

І лялька на стовпці чавунна

В трикутці, з грозовим чолом,

З руками, що лежать хрестом.

XX

Татьяна в келії тій модній

Як зачарована стоїть.

Та пізно. Віє в тьмі холодній

Нічний вітрець. Діброва спить

Над стуманілою рікою;

Сховався місяць за горою,

І пілігримці молодій

Пора вертатися мерщій.

І, потаївши хвилювання,

Не втримавшись, щоб не зітхнуть,

Татьяна вирушає в путь,

Зложивши ключниці прохання,

Щоб їй у замку цім бувать

І книги тут самій читать.

XXI

Анісья провела Татьяну

Аж за ворота. День пройшов,

І героїня наша рано

З'явилась у садибі знов;

І в кабінеті мовчазному,

Віддавшись захвату чудному,

Нарешті зосталась одна,

І довго плакала вона.

До книг по тому узялася.

Було їй спершу не до них,

Та трохи дивним вибір їх

Їй здався. Ревно віддалася

Вона друкованим рядкам;

Їй світ новий одкрився там.

XXII

Хоч нам відомо, що читання

Давно Євгеній розлюбив,

Одначе деякі писання

Із-під неласки він одвів:

Співець Гяура та Жуана,

Та зо два, зо три ще романи,

Де віддзеркалився наш час

І де змальовано для нас

Його героїв досить вірно,

Без віри й честі у ділах,

З холодним серцем у грудях,

Химерам відданих безмірно,

Чия озліла голова

На марні дії порива.

XXIII

Відзначок нігтем там чимало

Було на книжних берегах,—

І око пильне оживало

Ще більше на таких рядках.

Татьяна з трепетом зважає,

Що мій Онєгін відзначає,

На чім увагу він спинив

І з чим погодився без слів.

То там, то там на білім полі

Лишились олівця сліди,—

Душа Онєгіна завжди

В них одбивалась мимоволі —

В короткім слові чи в гачку,

Чи в запитальному значку.

XXIV

Належну знайдено дорогу;

Дається Тані зрозуміть

Усе ясніше — слава богу,—

Кого судилось полюбить,

Кому віддати пал сердечний:

Дивак сумний і небезпечний,

Що в небі чи в безодні зріс,

Цей ангел чи гордливий біс,—

Що ж він? Наслідування вдале,

Нікчемна тінь? Невже-бо він

В плащі Гарольдовім москвин,

Химер чужих тлумачник дбалий,

Слів модних збиранка нова?

Чи не пародія, бува?

XXV

Невже-бо загадку збагнула?

Невже те слово — ось воно?

Час лине; дівчина забула,

Що дома ждуть її давно,

Де із сусідами розмова

Іде статечна вечорова.

«Що діять? Таня не мала,—

Стара з кректінням почала,—

Молодша Оленька за неї.

Віддати заміж, далебі,

Пора,— але куди тобі!

Усім співає однієї:

Не вийду! І, завжди сумна,

Все бродить по лісах вона».