Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Не умовкаючи б котивсь

У даль віків. По сходах світу

Він на вершину гордовиту

Ступив би, гордість поколінь.

Його многострадальна тінь

Забрала, може, із собою

Святу, велику таїну,

Животворящу і ясну,

І за могильною стіною

Не долетить прославний дзвін,

Благословення всіх племін.

XXXVIII. XXXIX

А може, й так: поета ждало

Звичайне на землі життя.

Натхнення б юне відбуяло,

Огонь би згас без вороття.

Багато в чім би він змінився,

Розстався б з музами, женився,

Ріжки на лоб собі придбав,

В халаті б жив та поживав,

Спізнав би світ цей без омани,

Пив, їв, товстішав, спав, потів,

В подагрі ногу волочив

І врешті, як отець коханий,

На ліжку б вік свій закінчив

Між баб, дітей та лікарів.

ХL

Та хай у далечі темніла

Чи інша доля, чи така,—

Поета мрійного убила,

Читачу, другова рука!

Є місце: в тиші староденній,

Де жив улюбленець натхнення,

Корінням дві сосни зійшлись;

Струмки під ними розлились

І в луг розбіглись недалекий.

Там ратай любить спочивать

І жниці воду набирать

Опівдні у дзвонисті глеки;

Там під покровом верховіть

Немудрий пам'ятник стоїть.

ХLІ

Під ним (як дощик починає

Весняний прибивати пил)

Про Волгу-матінку співає

Пастух, ладнаючи постіл,

І городянка чепуриста,

Прибувши спочивати з міста,

Як верхи проїздить вона,

Між нивами сама одна,

Коня свого там зупиняє,

І, від лиця одвівши флер,

Наймення того, хто помер,

Очима бистрими читає,—

І сльози, блиснувши з-під вій,

Туманять ясні очі їй.

ХLII

І тихо їде в чистім полі,

Пойнята мріями, вона;

Тоді про Ленського, про долю

Думки снувати почина,

Гадає: «Як-то Ольга нині?

Тужила довго в самотині,

Чи скоро сліз пройшла пора?

І де тепер її сестра?

Де той відлюдник і злостивець,

Той ворог модний модних дам,

Дивак, розсварений з життям,

Поета юного убивець?»

Колись, за кілька, може, літ,

Складу про все докладний звіт,

ХLIІI

Та не тепер. Хоч я, читачу,

Мого героя і люблю,

Та інший час йому призначу,

А зараз кину без жалю.

Літа до прози нахиляють,

Грайливу риму проганяють,

І я за нею — жаль сказать —

Став лінивіше упадать.

Нема колишньої охоти

На давній віршувати лад;

Нових думок суворий ряд,

Нові, не знані ще турботи

В житейськім шумі, в тишині

Тривожать мирний сон мені.

ХLIV

Спізнав я інші поривання,

Спізнав невідану печаль;

Нема для перших уповання,

А давньої печалі жаль.

О де ви, де, солодкі мрії?

Де ваша рима — молодії?

Невже і справді під кінець

Зав'яв юнацький мій вінець?

Невже признати довелося

Без мудрих елегійних слів,

Що не вернуть весняних днів

(Як жартома казав я досі)?

Невже зав'яв мій юний цвіт?

Невже надходить тридцять літ?

ХLV

Так, південь мій настав, панове.

Це мушу вам сказати я.

Що ж, попрощатись я готовий,

О люба молодість моя!

Спасибі за хвилини щасні,

За сум, за пориви прекрасні,

За бурі, за бенкетний грім,

За все, за все в житті моїм

Спасибі щире. В самотині

У шумі людськім я прожив

З тобою досить милих днів.

Доволі! З чистим серцем нині

Я рад на шлях новий ступить,

Пора настала відпочить.

ХLVІ

Дай оглянусь. Прощайте, ниви,

Де в тиші пропливали дні,

Де знав я пристрасті, щасливий,

Чи марив у лінивім сні.

А ти, натхнення, ти, крилате,

Тебе прошу я прилітати!

Дрімоту серця оживляй,

У закуток мій прилітай,

Не дай заснуть душі співцевій,

Похолодіти й зачерствіть,

А далі й зовсім скам'яніть

У людській метушні дешевій,

У цім багнищі, де загруз

Між друзів і служитель муз!40

Глава сьома

Москва, Росії дочко люба.

Де рівну ми тобі найдем?

Дмитрієв

Як рідну не любить Москву?

Баратинський

Зневага до Москви!

З мандрівки недарма!

Де ж ліпш?

— Де нас нема.

Грибоєдов

І

Весняним гонені промінням,

Із гір потоками сніги

Вже позбігали з буркотінням

На позаливані луги.

Крізь ясний сон природа мила

Свій ранок усміхом зустріла;

Палають сині небеса;

Лісів прозора ще краса

Немовби пухом зеленіє.

На поле бджілка золота

Збирати подать виліта,

Долина сохне і рябіє,

Стада шумлять, і соловей

Співає в німоті ночей.

II

О весно, весно! Час любові!

Який несеш мені ти сум,

І млосне хвилювання крові,

І хвилювання млосних дум!

З яким тяжким замилуванням