Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Гостей розмови голосні,

Та все слова такі загальні,

Такі утерті та нудні;

Нема ні серця, ні уяви,

Усе байдуже, нецікаве,

І навіть наклепи у них

Чуттів позбавлені живих.

Шкода вже й розуму шукати,

Не те що там великих дум;

Не посміхнеться томний ум,

Не вгріє серця й жарт крилатий.

Бо й дурощів смішних нема

В цім панстві, де нудьга сама!

ХLIХ

Архівні юнаки юрбою

На Таню споважна зорять

І неприхильно між собою

Про неї стиха гомонять;

Один якийсь блазнюк печальний

В ній бачить образ ідеальний

І потай в метушні людській

Елегію складає їй.

Якось у тітоньки нудної

До неї Вяземський підсів

І зацікавити зумів.

Про ймення панночки нової,

Свій поправляючи парик,

Тоді питається старик.

L

А там, де Мельпомена виє

Протяжним голосом своїм,

Де плащ мішурний багрянів

Перед збіговищем людським,

Де тихо Талія дрімає

І на плескання не зважає,

Де Терпсіхорі лиш одній

Глядач дивує молодий

(Про це ви спомин бережете,

Як я, панове, бережу),—

На дівчину, усім чужу,

Не поверталися лорнети

Ревнивих паній і знавців

Із лож блискучих та з рядів.

LI

Її привозять і в зібрання.

Задуха, гомін, шум і сміх,

Музики грім, свічок блищання,

Мелькання, вихор пар легких,

Красунь прозорчасті убори,

Людьми ущерть залиті хори,

Півколо панночок і дам,—

Усе вражає очі там.

Тут франти появляють чари —

Своє нахабство, свій жилет

І неуважний свій лорнет.

Сюди відпущені гусари

Спішать прибути, прогриміть,

Заполонить і полетіть.

LII

Зірок багато єсть у ночі,

Багата на красунь Москва,

Але найбільше вабить очі

Сріблиста зірка ранкова.

Але вона, перед котрою

Я мовкну з лірою дзвінкою,

Зорею ранньою, ясна,

Блищить серед красунь одна.

Як по-небесному гордливо

Землі торкається вона!

Як від грудей пашить весна!

Як очі дивляться томливо!..

Та годі, годі; перестань:

Ти заплатив безумству дань.

LІІІ

Шум, метушіння, сміх, уклони,

Галоп, мазурка, вальс... А там,

Між двох тіток, біля колони,

Чужа усім людським очам,

Татьяна дивиться й не бачить,

Що серцю суєта ця значить!

Їй душно тут... Вона в думках

Перелітає по полях

Туди, де бідні поселяни,

Де самотинності куток,

Де світлий котиться струмок,

Де квіти, де її романи,

Де в тінях липових алей

Ввижався він у тьмі ночей.

LIV

Так мисль її далеко бродить:

Забуто й світ, і пишний бал;

Очей тим часом не відводить

Якийсь од неї генерал.

Лукаво тітоньки моргнули

І ліктем Таню підштовхнули,

І кожна прошептала їй:

«Ліворуч подивись мерщій!»

«Ліворуч? Де? А що там саме?»

«Та що вже є, туди поглянь ..

Он, недалечко тих-от пань...

Там поруч двоє з орденами...

Недавно увійшов він в зал...»

«Хто — він? товстий той генерал?»

LV

Тут переможниці Татьяні

Ми поздоровлення складім

І знов ходу свою в романі

На путь колишню повернім...

До речі, тут сказати маю:

Про друга юного співаю

І дивину його химер.

Благослови ж мене тепер,

О музо епосу висока!

І, з вірним посохом в руці,

Не дай зійти на манівці.

Доволі! Скінчена морока!

Віддав я класицизму честь,—

Хоч пізно трохи, заспів єсть.

Глава восьма

Fare thee well, and if for ever,

Still for ever, fare thee well.

Byron*

І

В ті дні, коли в садах Ліцея

Я безтурботно розцвітав,

Читав охоче Апулея,

А Ціцерона не читав,

В ті дні, при співах лебединих,

В повитих тайною долинах,

Край вод прозорчастих мені

З'явилась муза навесні.

В студентській келії проміння

Враз засіяло: муза в ній

Відкрила юний бенкет свій,

Забави вславила дитинні,

Діла славетні давнини

І серця трепетного сни.

------------------

* Прощай, і вже як назавжди, то назавжди

прощай. Байрон (англ.).— Ред.

II

І світ зустрів її зичливий;

Нас перший успіх окрилив;

Помітив нас Державін сивий

І край труни благословив.

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . .

III

І я, закон єдиний мавши,

Примхливу волю почуттів,

З юрбою мислі поділявши,

Я музу пустотливу ввів

На бенкет, в шум сперечок вічних,

Грозу дозорів опівнічних;

І їм веселої пори

Вона несла свої дари

І, як вакханочка, сміялась,

Гучний вела при чаші спів,

І молодь одлетілих днів

До неї палко залицялась,