Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Бліда, одягшись ще до світу,

Татьяна жде його, німа.

Надвечір Ленський приїжджає.

«А де ж ваш приятель? — питає

Хазяйка.— Він давно вже був,

Неначе зовсім нас забув».

Татьяна вся аж затремтіла.

«Сьогодні він приїхать мав,—

Старенькій Ленський одказав,—

Та, певно, пошта забарила».

Татьяна опустила зір,

Немов почувши злий докір.

XXXVII

Смеркало; самовар вечірній

Шипів дрімотним голоском;

Вилися випари прозірні

Попід китайським чайником.

Під Ольги білою рукою

Вже лився цівкою густою

Напій пахучий у чашки,

І хлопчик подавав вершки.

Татьяна край вікна стояла,

На шиби дмухала, сумна,—

І на туманнім склі вона

Коханий вензель рисувала

Прегарним пальчиком своїм;

Все О та Є спліталось в нім.

XXXVIII

Але душа у неї нила

І сліз був повен млосний зір.

Враз тупіт!.. Кров їй заніміла.

Ось ближче... В'їхали у двір...

Євгеній! «Ах!» — Як тінь пташини,

Татьяна скок у другі сіни,

Там на подвір'я, далі в сад

Летить; поглянути назад

Не сміє; миттю перемчала

Куртини, мостики, лужок,

Алею липову, лісок,

Кущі бузкові поламала

І врешті з віддихом тяжким

На лаву, над струмком дзвінким

XXXIX

Упала...

«Тут він! тут Євгеній!

О боже! що подумав він!»

Таїть вона в душі стражденній

Надію, як живлющий плин;

Вона тремтить і наслухає,

Чи не надходить? Ні, немає!

В саду служниці, на грядках.

Збирали ягоди в кущах

І по наказу всі співали.

(В наказі тім була мета,

Щоб то лукаві їх уста

У співанках розвагу мали,

Не ївши панських ягідок:

Сільської мудрості зразок!)

Пісня дівчат

Дівоньки, красунечки,

Душеньки, подруженьки,

Розгуляйтесь, дівоньки,

Розгуляйтесь, краснії!

Заведіть ви пісеньки,

Пісні заповітної,

Заманіть ви парубка

Та й до кола нашого.

Як заманим парубка,

Як набачим здалеку,

Розбіжімось, дівоньки,

Та обсипмо вишнею,

Вишнею, калиною,

Спілою малиною.

Не ходи ти підслухом,

Де співають дівоньки,

Не ходи ти назирцем,

Де гуляють краснії!

ХL

До всього на землі недбала,

Байдуже слухаючи спів,

Татьяна нетерпляче ждала,

Щоб трепет серця занімів,

Щоб ніжні щоки не горіли.

Та перса бурно тріпотіли,

І жар на лицях не згасав,

А все ясніш, ясніш палав.

Отак метелик нещасливий,

До рук узятий пустуном,

Тріпоче райдужним крилом;

Так часом зайчик полохливий

Дрижить в густій озимині,

Стрільця уздрівши вдалині.

ХLІ

Нарешті дівчина зітхнула

І з лави підвелась, сумна;

Пішла, та тільки-но звернула

Між липи,— враз, як тінь грізна,

З блискучим зором проти неї

Євгеній став серед алеї,—

І, ніби в полум'ї страшнім,

Вона спинилась перед ним.

Та їх наступної розмови

Переказать не годен я,

Бо затяглася річ моя;

Тож відпочити слід, панове,

Зітхнути повними грудьми:

Іще зустрінемося ми.

Глава четверта

La morale est dans la nature des choses.

Necher*

І. II. III. IV. V. VI.

VII

Що менше жінку ми кохаєм,

То більше ми до серця їй

І то вірніш її вловляєм

У згубне плетиво надій.

Колись розпуста схолодніла

В науці любощів гриміла,

Про славу власну скрізь гула

І, не любивши, мед пила.

Але поважна ця забава

Годилась лиш мавпа́м старим

В минулім віці голоснім:

Ловласів підупала слава

Як і червоний закаблук

Та пишні кучері перук.

-----------------

* Моральність — у природі речей. Неккер (франц.).— Ред.

VIII

Кому не нудно лицемірить,

Казать по-різному одно,

В тім намагатися завірить,

Що вже відоме всім давно,

Стрічать ті самі перепони,

Перемагати забобони,

Яких нема, відколи світ,

У дівчинки в тринадцять літ!

Кого не вимучать погрози,

Благання, клятви, вданий страх,

Записки на шести листах,

Сплітки, омани, персні, сльози,

Дозор тіток і матерів

І дружба докучна мужів!

IX

Євгеній думав так от саме.

Він на світанку літ своїх

Був жертва пристрастей без тями

І серця заблудів палких.

З колиски відданий дозвіллю,

Тим зачарований на хвилю

І розчарований у цім,

Бажанням томлений палким

І втомним відданий утіхам,

Ловивши в шумі й тишині

Душі зітхання неясні

І позіхи глушивши сміхом,—

Так змарнував він вісім літ.

Так стратив свій найкращий цвіт.

X

В красунь він більш не залюблявся,

Лиш залицяючись на мить;

Відмовлять — хутко розважався,

А зрадять — привід одпочить.

Він їх шукав без оп'яніння,