Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Одухотворені герої,

Коханець Юлії Вольмар,

Малек-Адель і де Лінар,

І Вертер, мучень бунтівливий,

І незрівнянний Грандісон18,

Що нам лиш навіває сон,—

Усі в уяві нетерпливій

В єдиний образ одяглись,

Усі в Онєгіні злились.

X

Взірець узявши з героїні

Своїх улюблених творців,

Подібна Юлії, Дельфіні,

Татьяна в тишині лісів

Їз томом небезпечним бродить,

В ньому шукає і знаходить

Свій пал таємний, вицвіт мрій,

В душі народжених живій,

Зітхає тугою чужою,

Чужим захопленням горить

І все напам'ять шепотить

Листа коханому герою.

Та наш герой, як знає всяк,

Не Грандісон був аніяк.

XI

Поважний тон узявши строго,

Колись, було, палкий творець

Героя нам являв свойого

Як досконалості взірець.

Він малював його прекрасним,

Неправо гоненим, нещасним,

З чуттям і розумом тонким,

З обличчям, звісно, чарівним.

Священним вірний пориванням,

Герой ладен був полягти

В ім'я високої мети,

І завжди в розділі останнім

Покараний бував порок,

Добру достойний був вінок.

XII

А нині голови в тумані,

Мораль лиш навіває сон,

Порок нас вабить і в романі,

І там посів найвищий трон.

І муз британських небилиці

Тривожать сон отроковиці,

І вже тепер її кумир

Або задумливий Вампір,

Або Мельмот, бродяга хмурний,

Чи Вічний жид, а чи Корсар,

Чи вкритий тайною Сбогар19.

Лорд Байрон, цей примхливець бурний,

Одяг у тьмяний романтизм

І безнадійний егоїзм.

XIII

Та, друзі милі, що по тому?

А може, вийде рішенець —

В обладу бісові новому

Поет потрапить під кінець,

Зневажить Фебові загрози

І смирно знизиться до прози;

Тоді роман на давній стрій

Розважить ясний вечір мій.

Не лиходійові страждання

Я в ньому грізно покажу,

А просто вам перекажу

Родини руської подання,

Любові чарівливі сни

Та звичаї старовини.

XIV

Перекажу немудру мову

Отця чи дядька-старика,

З дівчатком зустріч юнакову

Між лип столітніх, край струмка;

Нещасних ревнощів томління,

Розлуку, радісне миріння,

Знов посварю,— а під кінець

Весільний присуджу вінець...

Згадаю ті признання юні,

Ті речі ніжно-запальні,

Що на життя мого весні

В ногах у милої красуні

Мені спадали на язик,—

Тепер від того я одвик.

XV

Татьяно, друже мій Татьяно!

З тобою разом сльози ллю:

У руки модному тирану

Ти долю віддала свою.

Загинеш, друже мій, та нині

Ти у сліпучім оп'янінні

Солодке кличеш забуття,

Ти спізнаєш жагу життя,

Ти п'єш отруйний чар бажання,

Тобі спокою не знайти;

В уяві скрізь малюєш ти

Місця щасливого стрівання;

Усюди, всюди в сяйві мрій

Фатальний спокуситель твій.

XVI

Любові сум Татьяну гонить,

Вона журливо йде в саду

І нерухомі очі клонить,

І втома сковує ходу.

Піднеслись груди, блідні лиця

Заграли, ніби зоряниця,

Завмерли віддихи в устах,

В очах огонь і дзвін в ушах...

Настане вечір; місяць ходить,

Ясну вартуючи блакить,

Серед імлистих верховіть

Свій виспів соловей заводить,—

І з нянею в безсонну ніч

Веде Татьяна тиху річ.

XVII

«Не спиться, няню: дихать важко!

Відкрий вікно, хоч одітхну».

«Що, Таню, що тобі?» — «Так тяжко!

Поговорім про давнину».

«Про що ж бо, Таню? Я, бувало,

Ховаю в пам'яті чимало

Бувальщин давніх, небилиць,

Про духів злих і про дівиць;

А нині все забулось, Таню,

Потьмарилось. Лиха пора!

І недолуга я, й стара!

Минулось...» — «Розкажи-но, няню,

Хоч дещо про минулі дні;

Кохала ти кого чи ні?»

XVIII

«І, годі, Таню! Я ж бо й знати

Про те кохання не могла;

А то б свекруха, злая мати,

Зо світу білого звела».

«Та як же ти вінчалась, няню?»

«Так, певно, бог велів. Мій Ваня

Пізніш, як я, побачив світ,—

Мені ж було тринадцять літ.

Приймали тижнів зо два сваху,

А далі батько навпростець

Велів зряджати під вінець.

Я гірко плакала зо страху;

З плачем і косу розплели,

З піснями в церкву повели.

XIX

І от серед сім'ї чужої...

Та ти не слухаєш, либонь!»

«Ах, няню, серце в неспокої,

У грудях мов пече вогонь.

Я плакать, я ридать готова!»

«Дитя моє, ти нездорова;

Помилуй, господи, спаси!

Чого ти хочеш, попроси...

Скроплю свяченою водою,—

Гориш ти...» — «Нянечко моя,

Не хвора, ні — кохаю я!»

«Дитя моє, господь з тобою!» —

І хрестить Таню молоду

Вона, щоб одвернуть біду.

XX

«Кохаю»,— Таня шепотіла