Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Згасають зорі вогняні,

І тихо край землі ясніє,

І, вісник ранку, вітер віє,

І день поволі виплива.

Коли ж, бувало, зимова

На простір тиха ніч лягає,

І довго в місячній імлі

На затуманеній землі

Лінивий схід одпочиває,—

У звичний час, по любих снах

Вона вставала при свічках.

XXIX

Їй заміняли все романи

Ще з юних літ, як милий сон;

Вона злюбила всі омани,

Що дав Руссо чи Річардсон.

Отець її, добряга милий,

В минулім віці запізнілий,

Її від того не беріг;

Він не читав ніколи книг,

Бо бачив там лиш марнослів'я.

Його, бувало, й не кортить,

Який у доні том лежить,

Покладений під узголів'я.

А неня — та була сама

Від Річардсона без ума.

XXX

Вона любила Річардсона,

Хоч і не встигла прочитать,

Хоч із Ловласом Грандісона14

Не мала змоги порівнять;

Та ще колись княжна Аліна,

Московська модниця-кузина,

Все говорила їй про них;

А муж її ще був жених,

Ішлося мимохіть до шлюбу;

Вона ж зітхала не за ним,

Бо інший серцем запальним

Панянку божеволив любу;

Той Грандісон був славний франт,

Картяр і гвардії сержант.

XXXI

Як він, усе вона вдягалась

По моді, гарно й до лиця,

Та в неї ради не спитались,

Як виряджали до вінця.

Щоб швидше їй розвіять горе,

Муж, анітрохи не суворий,

Її в село своє одвіз.

Чимало там пролито сліз;

Вона пручалася, ридала,

Розлуку вже хотіла брать,

Але взялась хазяйнувать,

Навикла — і спокійна стала.

Навичка — неба дар ясний:

Заміна щастю нам у ній...15

XXXII

Навичка пригасила муку,

Що не розвіяти нічим.

А тут іще одну науку

Найшла вона в житті своїм:

Спізнала досвідом великим,

Як волю взять над чоловіком

Та самовладно управлять,

І стала жити-поживать,

Людей ганяла на роботу,

Солила про запас гриби,

Голила кріпакам лоби,

Бувала в бані щосуботи

І наймичок навчилась бить —

Це все без мужа, самохіть.

XXXIII

Колись вона писала кров'ю

Тендітній подрузі в альбом,

«Поліна» — звала Парасков'ю

Співучим завжди голоском,

Корсет найвужчий надівала

І Н російське вимовляла

Як N французьке, тобто в ніс;

Та шлюб усе це геть заніс:

Корсет, альбом, княжну Поліну,

Чутливих віршиків слова

Вона поволі забува,

Зове Акулькою Селіну

І поновляє під кінець

На ваті шлафор і чепець.

XXXIV

Та муж любив дружину щиро,

Ні в чім перечить не хотів,

До неї повну мав довіру,

А сам в халаті пив та їв;

Спокійно дні його спливали;

Надвечір часом наїжджали

Сусіди з приязних родин,

Нецеремонні, як і він,

Полихословить, потужити,

Пожартувать собі гуртом.

Минає час; гостей чайком

Накажуть Ользі пригостити,

А там вечеря, спать пора —

І гості їдуть із двора.

XXXV

Вони ретельно зберігали,

Що давній звичай освятив,

І масниці не проминали

Без руських наїдних млинців;

По двічі кожен рік говіли,

Кружисту гойдалку любили,

Купальські грища, веснянки;

Коли на троїцькі святки

Куняли ратаї нехитрі,

Молебень слухавши,— вінок

Вони святили з нагідок;

Їм квас був милий, як повітря,

І за столом, по старшині,

Там страви ношено смачні.

XXXVI

Отак життя їх тихо плине,—

Та настає всьому кінець.

Розкрились двері домовини,

І муж прийняв новий вінець.

Умер він саме під обіди,

Його оплакали сусіди,

Слізьми дружина провела

Щиріш, як інша б те могла.

Він був на мудрість незугарен,

Та добросердий чоловік,

Над ним написано повік:

«Смиренний грішник Дмитрій Ларін,

Господній раб і бригадир

Вкушає в сій могилі мир».

XXXVII

Вернувшись до своїх пенатів,

На цвинтар Ленський поспішив

І над сусідом, що утратив,

Біля надгробка потужив;

І серце так журливо билось!

«Poor Jorick!16 — слово прохопилось, —

Він на руках мене держав,

Мені погратися давав

Медаль вояцьку за Очаків!

Він Ольгу готував мені,

Казав: «Діждуся я чи ні?!» —

Тут Ленський мало не заплакав

І мадригалом жалібним

Навіки попрощався з ним.

XXXVIII

Тоді ж в елегії печальній

Він батька й матері, в сльозах,

Увічнив прах патріархальний...

Ох! На житейських борознах

Скороминущі покоління,

З небес таємного веління,

Як жниво, стигнуть і падуть;

Наступні їм услід ідуть...

Так наше плем'я безтурботне

Росте, хвилюється, кипить

І до могил дідів тіснить.

Та прийде він, наш день скорботний,

І наші внуки в добрий час