Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Із світу витіснять і нас!

XXXIX

Тим часом упивайтесь, друзі,

Життям, як маєво, легким!

Я знаю: в радості і тузі

Не варто дорожити ним;

Закрив я очі на омани;

Та ще надія, дар жаданий,

Здалека часом вигляда:

Без непримітного сліда

Я не хотів би світ лишити.

Живу, пишу не для хвали;

Та марю, щоб пісні могли

Мій день печальний пережити,

Щоб друг мій вірний серед мук

Про мене нагадав хоч звук.

XL

І хтось, у роздуму хвилини,

Здригнеться над рядком моїм,

І тиха Лета не поглине

Моїх співучих строф і рим.

І може (о солодка мріє!) —

Гучною славою окриє

Якийсь невіглас мій портрет

І скаже: то ж то був поет!

Прийми ж мою подяку щиру,

Прихильче мирних аонід,

Що віднайдеш мій тихий слід

І давню пошануєш ліру,

Чия незаздрісна рука

Потріпа лаври старика!

Глава третя

Elle était fille, elle était amoreuse.

Malfilatre*

I

«Куди? Ох, ці мені поети!»

«Пора, Онєгіне, мені!»

«Я не держу тебе, та де ти

Марнуєш вечір день при дні?»

«У Ларіних».— «Їй-богу, диво!

Та чи воно ж таки можливо

Туди так пильно учащать?»

«Звичайно».— «Чудно, що й казать!

Я бачу й без твого визнання:

По-перше (ну, вгадаю я?),

Російська проста це сім'я,

Гостей невпинне частування,

Розмови про вчорашній сон,

Про дощ, про скотний двір, про льон...»

-----------------------

* Вона була дівчина, вона була закохана. Мальфілатр (Франц.). — Ред.

II

«Я тут біди ще не вбачаю».

«Нудота, друже, от біда!»

«Я світ ваш модний зневажаю;

Серед родинного гнізда

Я можу...» — «Ох, ізнов еклога!

Та годі, любий мій, на бога!

Ну що ж? Ти їдеш: хай щастить!

Ах, слухай! Як би хоч уздріть

Оту Філліду, слави варту,

Оту натхненницю пера,

І сліз, і рим, et cetera?..

Представ мене!» — «Тебе?» — «Без

жарту!»

«Гаразд».— «Коли ж?» — «Хоч зараз.

Там,

Звичайно, раді будуть нам.

III

В дорогу ж».

Рушили другове,

З'явились; розіслав для них

Закон гостинності готовий

Ряд послуг, іноді й тяжких.

Відомий звичай стародення:

Несуть на блюдечках варення,

На стіл воскований мерщій

Брусничний подають напій.

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

IV

Додому, вже пори нічної,

Вони не їдуть, а летять17.

Підслухаймо ж, про що герої

Між себе тихо гомонять:

«Ну, що, Онєгін? Позіхаєш?»

«Це звичка, Ленський».— «Та скучаєш

Ти більше».— «Ні, як і раніш.

Одначе пізно вже. Скоріш,

Скоріше поганяй, Андрюшко!

Дурні місця! Дурна пора!

До речі: Ларіна стара

Пресимпатична, хоч простушка;

Ох! Від брусничної води

Мені б не сталося біди!

V

Скажи: котра із них Татьяна?»

«А та, задумлива, смутна

І мовчазлива, як Світлана,

Що все сиділа край вікна».

«Невже ти в меншу залюбився?»

«А що?» — «На другій я б спинився,

Коли б поетом був, як ти.

Життя в тій Ользі не найти.

Як у Вандіковій Мадонні;

Червоний вид її — немов

Дурний цей місяць, що зійшов

На цім дурнім небеснім лоні!»

Поет щось холодно сказав

І потім цілу путь мовчав.

VI

Візит Онєгіна чимало

Збудив у Ларіних розмов,

Сусідство теж до діла встряло,

І прослух між людьми пішов.

Найшлася язикам робота!

Усяко міркували потай

І ладили не без гріха

Татьяні, звісно, жениха;

Поважно деякі казали,

Що вже й весіллю вийшов строк,

А тільки модних обручок,

Мовляв, і досі не дістали.

Про Ольгу й Ленського у них

І поговір уже затих.

VII

Татьяну молоду гнівили

Людські пересуди й чутки,

Та чар якийсь незрозумілий

Закрався у її думки;

У серці мрія зародилась;

Прийшла пора — любов явилась.

Так зерно під огнем весни

Росте з земної глибини.

Давно палало поривання,

Уяві снився молодій

Чуття палкого дар страшний;

Давно сердечне умлівання

У груди стиснені лилось,

І ждала дівчина... когось.

VIII

Діждалася... Відкрились очі;

«Це він!» — подумала вона.

Тепер, ой леле! дні і ночі,

І сну жарота самітна.

Все повне ним; чудесна сила

Мрійливу діву охопила

Тісним кільцем. Докучні їй

І гомін лагідний людський,

І погляд челяді дбайливий,

З журбою в глибині очей

Вона не слухає гостей,

Клене в душі їх рій шумливий,

І їх одвідини гучні,

І всі розмови їх нудні.

IX

Тепер з яким вона тремтінням

Солодкий розгорта роман!

З яким кипучим оп'янінням

П'є чашу пристрасних оман!

Диханням творчості живої