Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Блажен, хто знав ті хвилювання

І вчасно знати перестав;

Тому ще краще, хто не знав,

Хто вмів розлукою — кохання,

Гнів — лихослів'ям холодить,

Хто, позіхаючи, прожить

Міг без ревнивого страждання,

І те добро, що дід надбав,

Лукавій двійці не звіряв!

XVIII

Коли ми станем під знамена

Розсудливої тишини,

І пристрасть вигорить шалена,

І нам уже смішні вони,

Оті її свавольні хвилі

Та серця відгуки спізнілі,

Приборкані, хоч не без мук,—

Ми радо слухаємо звук

Чужих зізнань; душа вбачає

У них свойого щастя слід.

Так часом сивий інвалід

Охоче вухо прихиляє

До мови юних усанів,

Дарма що вік його відцвів.

XIX

Зате і юність пломениста

Не може почувань таїть;

Любов, печаль, надія чиста —

Усе на язиці горить.

Дочасний інвалід любові,

Онєгін речі юнакові,

Ту сповідь щирих почуттів,

Поважно слухати умів.

Свою простосердечну совість

Поет одверто викривав;

Євгеній незабаром знав

Його кохання юну повість,

Щоденні радощі й жалі,

Давно відомі на землі.

XX

Ах, він любив, як ми любити

Уже не здатні; лиш один

Поет, безумством оповитий,

Таких подобиться годин:

Усюди, скрізь одно бажання,

Одно незмінне поривання,

Одна незмінлива печаль.

Ніщо: ні охолодна даль,

Ні літа довгої розлуки,

Ні музам віддані часи,

Ні блиск чужинної краси,

Ні шум бенкетів, ні науки

Не загасили день по дню

Його цнотливого вогню.

XXI

Коли він, отрок нелукавий,

Сердечних мук іще не знав,

Дитячі Ольжині забави

Він з милуванням споглядав;

В ласкавім затишку діброви

Він з нею перші мав розмови,

І провіщали їм вінки

Сусіди-друзі, їх батьки.

У глушині, невинна й чиста,

Вона в смиренності села

Під рідним доглядом росла,

Як та конвалія пашиста,

Незнана в тінявій імлі

Метеликові та бджолі.

XXII

Вона співцю подарувала

Блаженство молодечих мук,

Про неї думка окриляла

Його цівниці перший звук.

Прощайте, втіхи безтурботні!

Він полюбив гаї дрімотні,

І тишу самотинних мрій,

І зорі, й місяць золотий,

Той світоч у безодні темній,

Що божествили ми колись,

Коли відрадно так лились

Солодкі сльози потаємні...

Тепер ми бачимо в ньому

Заміну ліхтарів саму.

XXIII

Слухняна завжди, непримхлива,

Весела завжди, як весна,

Як сни поетові, правдива,

Як поцілунок, чарівна;

Блакитні очі, чистий голос,

Неначе льон, білявий волос,

І рухи, й усмішка, і стан,—

Все в Ользі... Та візьміть роман

Хоч би який, і дуже вірно

Там подано її портрет:

В нім любих без кінця прикмет,

Та він набрид мені безмірно.

Про старшу Ольжину сестру,

Читачу, слово я беру.

XXIV

Сестру ту названо Татьяна...13

У перший раз таке ім'я

На ніжні сторінки романа

Свавільно запроваджу я.

І що ж? Воно приємне, миле,—

Та з ним, я знаю, сполучили

Ми спомини про давнину

Чи про дівочу. Не мину

Сказати, що смаку замало

У нас і в наших іменах

(Ще менше — в віршових рядках);

Освіти в нас мов не бувало,

Лише манірність ми по ній

Сховали, як здобуток свій.

XXV

Тож названо її Татьяна.

Ні врода, що в сестри цвіла,

Ні свіжість на виду рум'яна

У ній привабить не могла.

Печальна, дика, мовчазлива,

Неначе сарна полохлива,

Вона росла в сім'ї своїй,

Немовби зовсім у чужій.

Вона горнутися не вміла,

Як інші діти, до батьків;

Маленька ще, між малюків

Стрибать і гратись не хотіла,

І часто край вікна сама

Сиділа журна та німа.

XXVI

Задума, друг її незримий,

Злюбивши вірно це дитя,

Скрашала мріями легкими

Сільське забарливе життя.

Не знали голки ніжні пальці;

Схилившись над покірні п'яльці,

Шовками світлими вона

Не оживляла полотна.

Прикмета потягу до влади:

Слухняну ляльку ще дівча

Звичаїв ґречності навча —

Закону людської громади,

І материнський заповіт

Їй шепче, лиш уздрівши світ.

XXVII

Та ляльки, ще в літах дитини,

Вона ні разу не взяла;

Речей про моди, про новини

Ніколи з нею не вела.

Були чужі їй пустотливі

Розваги; повісті жахливі

В зимовій темряві нічній

Збавляли більше серце їй.

Як няня іноді скликала

У теплий день на муріжок

Всіх Ольжиних товаришок,—

Вона в горю-дуба не грала,

Нудний для неї був і сміх,

І шум їх вигуків дзвінких.

XXVIII

Вона любила на балконі

Стрічати сонце в тишині,

Як на блідім небеснім лоні