Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Не чує поклику мого.

XXXI

Татьянин лист передо мною;

Мов скарб, його я бережу,

Читаю потайно з журбою

І кожним словом дорожу.

Хто ніжність їй таку навіяв,

Палких чуттів недбалий вияв?

Хто їй навіяв ту бредню,

Безумну серця маячню,

Чар небезпечний і принадний?

Не розумію я. Подам

Лише блідий переклад вам,

Картини список недоладний,

Фрейшіца гармонійний звук

З-під боязких учнівських рук.

Лист Татьяни до Онєгіна

Я вам пишу — чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати,— а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми... нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години —

Порука зустрічі одній;

Сам бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій.

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався

Давно... ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов'ю?

Не ти з відрадою й любов'ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий:

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі...

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука...

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука...

XXXII

Татьяна то зітхне, то охне;

Дрижить листок в її руці;

Облаточка рожева сохне

На гарячковім язиці.

К плечу голівкою склепилась.

Легка сорочка опустилась

Із прехорошого плеча...

Вона того й не поміча,

Що місяць гасне. Там долина

Крізь пару сяє. Там струмок

Заграв, як срібло; там ріжок

Пастуший будить селянина.

Світає: люд устав уже,

Моїй Татьяні байдуже.

XXXIII

Вона зорі не помічає,

Сидить з похиленим чолом

І до листа не прикладає

Печатки з вирізним гербом.

Уже Пилипівна похила

Тихенько двері відчинила,

Несе їй на підносі чай.

«Пора, дитя моє, вставай!

Та ти, красунечко, готова!

О пташко ранняя моя!

А вчора як злякалась я!

Та, слава богу, ти здорова!

Журба нічна майнула в світ,

Лице твоє як маків цвіт».

XXXIV

«Ах! няня, прошу, будь ласкава...»

«Та добре, серце, все зроблю!»

«Не думай... бачиш-бо, ця справа.

Підозри... Не відмов, молю!»

«Мій друже, бог тобі порука!»

«Отож пошли тихенько внука...

Листа до О... ну, знаєш ти...

Сусіда... потай віднести,

Не говорити там ні слова,

Мовчати про моє ім'я...»

«Кому ж, голубонько моя?

Стара вже я, пустоголова!

Багато є сусідів тих,

Мені й не полічити їх».

XXXV

«Та й недогадлива ти, няню!»

«Тепер я, друже, нешвидка,

Стара; тупіє розум, Таню;

А то, бувало, я метка:

Словечка панського одного...»

«Ах, няню, що мені до того?

Що в розумі мені твоїм?

Ідеться ж об листі оцім

Онегіну...» — «Ну, зрозуміла.

Не гнівайсь, ластівко моя,

Кажу ж — тепер безтямна я...

Чого ж ти знову поблідніла?»

«Ні, няню, то здається лиш...

Пошли ж онука, та скоріш!»

XXXVI

Та день минув без відповіту,

Минає другий — знов нема.