Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

Сама, здавалось, не своя.

«Недужа ти, голубко мила!»

«Облиш мене: кохаю я!»

А місяць під німим склепінням

Томливим облива промінням

Красу її поблідлих рис,

І сльози, й хвилі довгих кіс,

І насупроти героїні

Стареньку на низькім стільці

З тривоги тінню на лиці,

У тілогрійці та в хустині;

І світ, що навкруги дрімав,

Натхненник-місяць осявав.

XXI

І серцем Таня залітала

У невідому далечінь...

Враз думка в голові постала...

«Іди, саму мене покинь.

Подай перо мені й чорнило

Та стіл присунь; добраніч, мила,

Прощай!» — І от сама вона.

Їй ніч присвічує ясна.

Обпершись ліктем, Таня пише,

Євгеній, як живий, в очах.

В необміркованих рядках

Любов її невинна дише.

І от закінчено листа...

А хто ж, Татьяно, прочита?

XXII

Красунь я бачив неприступних,

Холодних, чистих, як зима,

Неутомленних, непідкупних,

Незрозумілих для ума;

Я дивувався з їх пишноти,

Із їх природної чесноти,

І, признаюсь, од них тікав

І над бровами їх читав

Слова, що в пеклі біля входу:

Навік зречись надій усіх20.

Будить любов біда для них,

Жахать людей їм любо зроду.

Мабуть, на берегах Неви

Подібних дам стрічали й ви.

XXIII

Вигадниць я ще й інших знаю

Із самолюбством крижаним;

Ні шум хвали, ні зойк одчаю

Не потривожать серця їм,

І що ж помітив я, на диво?

Вони, жахаючи примхливо

Несмілу молоду любов,

Її приваблюють ізнов

Жалем, хоча б і лицемірним,

Хоча б ласкавістю речей

Та ніжним поглядом очей,—

І в засліпінні легковірнім

Коханець знов марнує дні

У любій серцю метушні.

XXIV

А чим же більший гріх Татьяни?

Чи тим, що в щирості своїй

Вона не відає омани

І вірить витворові мрій?

Чи тим, що хитрощів не знає,

Тим, що без роздуму кохає,

Тим, що довірлива вона

І що уява вогняна

Заполонила розум жвавий,

Що своєвільна голова

Її всякчасно порива,

А серце і палке, й ласкаве?

Невже не здатні ви простить

Душі, що юністю кипить?

XXV

Кокетка холодно міркує,

Татьяна любить, як дитя,

І щире серце офірує

Для молодого почуття.

Вона не каже: слід заждати,

Щоб пристрасті ціну підняти,

В тенета вірно упіймать;

Спочатку слід покепкувать,

Надією, розчаруванням

Помучить серце, далі знов

Огонь ревнивий влити в кров;

А то, упившись раюванням,

Невольник пута розірве,

Про щастя мріючи нове.

XXVI

Іще утруднення я бачу:

Щоб честь отчизни врятувать,

Татьянин лист я, мій читачу,

В перекладі повинен дать.

Вона-бо зле по-руськи знала,

Журналів наших не читала,

І для думок та почуттів

Їй бракувало рідних слів.

Отож писала по-французьки...

Ну що ж! Признатись я готов:

Жіноцтва нашого любов

Не розмовляє ще по-руськи,

Вживати гордий наш язик

Поштову прозу ще не звик.

XXVII

Я знаю: дам хотять навчити

Читать по-руськи. Просто жах!

Хіба ж їх можна уявити

З «Благонамеренным»21 в руках!

Пошлюсь на вас, мої поети:

Чи то ж не всі, кому несете

Ви полум'я чуттів своїх

І вірші, писані за гріх,

Кому ви серце присвятили,—

Чи то ж не всі вони підряд

Своєї мови звук і склад

Калічать в спосіб дуже милий,

Чи здавна звуки слів чужих

Не стали рідними для них?

XXVIII

Не дай нам боже стріть на балі

Чи між гостей на рундуці

Семінариста в жовтій шалі

Чи академіка в чепці!

Як без усмішки уст рум'яних,

Я граматично бездоганних

Російських речень не люблю.

Можливо, на біду мою,

Красунь теперішніх порода,

Щоб журналістам догодить,

Нас до граматики привчить;

На віршування вийде мода;

Та я... до того що мені?

Я вірний буду давнині.

XXIX

Легке, недбале лепетання,

Вимови огріхи дрібні

І досі будять хвилювання

І серце радують мені;

Розкаятись я не при силі,

Що галліцизми серцю милі,

Як літ юнацьких помилки,

Як Богдановича рядки.

Та годі. Лист пора дівочий

У віршовий укласти лад.

Я слово дав,— і що ж? Назад

Тепер би взяв його охоче.

Я знаю: ніжного Парні

Перо не в моді в наші дні.

XXX

Мій друже, що журбу й Бенкети22

На лірі вславив золотій,

Я б попросив тебе, поете,

Допомогти в біді моїй:

Щоб ти на милозвучні співи

Моєї пристрасної діви

Чужинні переклав слова.

Де ти? Прийди: свої права

Передаю тобі з уклоном...

Шкода! Між скель, в самотині,

Забувши похвали гучні,

Над фінським тінявим затоном

Він бродить, і душа його