Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

О народе, я — частка твоя
і силу твою усвідомлюю:
наче натомлений звір,
дихає ввечері місто.

Ми дорого за все заплатили.

Історія народу — наша історія,
історія держави — наша історія,
ми собою її написали:
в чорному контурі міста
спалахи наших серць —
очі бика розлючені.

— Нашу перемогу
ми нікому не віддамо, —
сміються хлопці. —
У нас вперта кров,
і в ній уже нуртує
слово страйк .

Передмістя — снігами засипане.

Поїзди випливають з туману,
медового, молочного, спекотного,
поїзди до міста тяжіють,
що полум’ям темним своїм
в білих снігах жевріє.

Незримо наповнює простір
звуками і кольорами,
легкі силуети будинків,
наче листя кленів різьблене,
в повітрі пливуть холодному.

В тихому світі зимовому,
золотаве, струнке, горде,
місто,
що величі своєї свідоме,
химерними барвами сяє.

Великим будеш ти, о народе,
що столицю свою несеш,
як дитя беззахисне на руках.

Люди у светрах.

Вечорами вони заповнюють місто:
неспокійні північні характери,
буденні в своїх клопотах,
великі в своїй згуртованості.
Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу,
в хвилях ліхтарів і реклам,
тролейбуси з обмерзлими вікнами,
блискучі, іскристі —
люди виходять і заходять,
хочуть узгодити себе зі світом:
нині це — палац крижаний,
наповнений іскрами
і теплом колотнечі людської.

Люди у светрах,
що день віддали плинові ріки,
зараз, після роботи, —
руки в кишенях,
очі, швидкі та блискучі,
придивляються, зважують,
все помітити хочуть:
сніг цей розгрузлий,
машини в заметах,
подвір’я заводу
і голоси дзвінкі,
що в повітрі морозному
прожекторів світло гойдають.
Затишно їм у цьому світі.
Це їхній світ,
і вони в ньому — великі.

Цей сад на горах —
легкий і високий, в снігах —
різьблений стежками.

Нині безлюдний цей сад.
Ми — у ньому,
собою його доповнюємо.
Світло хистке горобини —
червоне і біле,
ми між заметів ідемо.

Місто — внизу,
на причалах
лежать катери,
вирубані з криги.
Місто — як на долоні,
справами своїми живе,
зіткане з вогнів і туманів.

Сад над Видубичем,
королівна варязька
в слов’янських хутрах.

Зоряний легіт
усіх
водоспадів
землі
в цьому дощі заблукав
і шукає,
і плаче.
Рейд у тумані,
як в золоті,
а кораблі
в безвість ідуть,
розтають
і згасають неначе.
Літо води
у прозорих
цямринах
долонь.
Літо оцих королівен,
крізь відсвіт
кульбаби
далі ідуть.
Все проминає,
і знов
все починається
рейдом,
туманом
і кораблями.
О будівничі!
Занурте
дзвінку
пилу
в плесо дерев,
обважніле,
м’яке,
гаряче,
наче груди варязьких
вагітних,
молодих
королев,
що на світанку заснули
і сни
невідомі
бачать.
О будівничі…
Як молоде вино,
наливаємо
наш
корабель
в чашу прозору
оцих риштувань
у сосновому
золоті,
що, наче мед,
струменіє
із ран
дерев
в дзенькіт сокир,
в метушню теслярів
і потужні
удари
молотів.
О будівничі…
Фортеця і ви —
це все.
Камінь фортеці в траві —
наче оса
в бурштині.
Все —
в переливах мечів,
і хвиля бурштину
несе
в літо долонь кораблі —
неземні,
навісні,
ясні.

Де розквітлий бузок
фіалковими
тінями
ллється
на тіла розпростертих,
і сонних,
і світлих
в траві.
Де високим лишилося все,
бо все —
перемелеться:
запах борошна,
легіт прозорий
і кораблі.
Відблиск сонця
в повітрі
в’язкому
тече,
мов кінноти барвисті плащі
розтають
у повільному
шлейфі куряви,
і повільним жестом руки
сталь сокири
входить
у дерево золоте
і виходить із нього —
волога,
тяжка,
закурена.
Все — прийдешнє,
і все —
сотворенне
у цьому сторіччі.
Лиш тіла розпростертих
в коханні,
в траві,
в напівсні:
на скелястому березі —
злами сонця
у краплях
суничних —
зустріч
сталі і дерева —
у наскрізнім промінні
прозоре гудіння бджоли.
Полонянку свою
і княгиню
жадану свою
в цім краю,
де єдине живе,
і вирує,
і плаче,
одне:
корабельня;
де тягучою кров’ю дерев
напоєно линви,
каміння
і землю,
наче хліб свій
останній,
жаданий,
гіркий,
притискаєш до губ
полонянку свою,
королеву.
Перші краплі дощу.
Нас пробуджує
срібло
і шовк,
що тіла обгортає
і робить їх ближчими,
злими,
гнучкими,
наче посвист змії.
І сплітаються звуки
й уривки думок
у дзвінкий краєвид
корабельні,
кохання
і зливи.