Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

Темна вервечка вершників,
що похмуро скачуть крізь гори.
Капелюхи барвисті і карабіни через плече,
і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах,
і лягли шкіряні патронташі, наче долі,
навхрест.

А під вечір над морем
іде втомлено ця кавалькада,
б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля,
темний погляд прицілу вже когось переважив
через поручні в воду…
Силуети верхівців і негостинна земля.

Це небачено важко — повернутись, як Данте,
без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах,
і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців
перламутровим блиском
на зірках, де шумів екіпаж.

І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая,
і падіння між зорі, так само, як падає сніг.
Ореол ліхтарів
кружеляє, лише кружеляє.
Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг.

Пристібнути паски
і нехай даленіє і тоне
цей розгойданий світ світлих звуків
і лагідних німф.
Капелюхи — на очі, луна затихає в горах,
шарудіння дощу, запах вересу,
дальній
дзвін.

День, коли вікна відчинимо
і побачимо сонце,
що золотавим порохом
заливає будинки.

Все, що позаду,
промайнуло, як один вечір,
кольоровий, п’янкий,—
спалахи світла і музика
темними тінями лягали на очі,
заплющені в коханні,
але бачиш —
минула ніч,
минула розгубленість,
і ми прокинулися —
місто світилося,
омите ранковим дощем.

Горді обличчя друзів,
тих найближчих і втрачених з часом,
нині —
наче з золота вирізьблені
різкими лініями цього літа палкого.

Так раптово торкнулося нас
щемливе відчуття рідного
по крові, по духу, по силі.

Бачиш, мовчимо перед цим днем,
коли наші руки зустрілись
і ми відчули себе єдністю.

З кохання виходимо
в місцях нашого дитинства —
запах суниць
і все, що розчинилося
в дзвінкому переливі кольорів.

69-й маршрут
довозить нас до цих вулиць,
переплетених із небом та сонцем,
і ми ще не знаємо,
що дуже скоро,
озирнувшись назад,
побачимо світ,
наповнений димом і музикою.
Пізніше ми скажемо: рік,
коли багато людей пішло з міста
і ми залишилися
між собою.

Місто, охоплене вогнем.
Місто, охоплене пристрастю.
Місто, яке прокидається.
Хіба його можна написати
так само, як хіба можна написати сонце
або тих далеких, напівзабутих друзів
з прозорих суничних галявин
нашого кохання.

Таке пекуче сонце
ще ніколи так не випалювало
цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.

Голоси долинають
пісень нетутешніх про світ,
де білі лінії мармуру
оздоблюють селища цегляні,
наповнені квітами, виноградом і шумом
прибою,
наче плескіт незримий хвиль
підступає до веж рудуватих
спекотного слов’янського пограниччя.

Дощі упали на місто,
як тачанки на Знам’янку, —
бачиш,
гілля дерев і мул
застелили хідники,
бачиш,
як разом з останніми краплями
летить на місто барвисте світло
і в його потоках
тверді постаті людей —
друзів, дітей, коханих.
Місто наше,
дерево наше самотнє на обрії,
сьогодні пульсує наша кров
каламутна, степова,
полків половецьких,
полків касозьких,
полків слов’янських.

У віршах залишиться
музика, що супроводжувала нас
в дорозі і в коханні,
залишаться обличчя друзів,
голоси птахів на вулиці
і грубі, яскраві кольори цього міста
медового в травах,

але іще більше
не буде сказаним.

Час наш у віршах
легший був і мелодійніший,
степ, що дзвенів від роси,
десь на денці очей
світло беріг легке —
нині дивимось вгору —
на бурунах дахів
гойдається наше сонце,
засипане бризками квітів.
Образ прийдешній моря
заливає прозорим серпанком
будинки, квартали, вулиці,
що в куряві безмежного степу
пливуть,
як строкатий загін вершників.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Неначе куля з карабіна,
пішов експрес на Будапешт.

Квартали,
які я вже, мабуть, не забуду.