Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

І ці двори,
що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари
і як ми ішли звідси
поодинці,
покладаючись лише на щастя
та на скупу правду
наших вулиць.

І час від часу
кожен з нас вертався,
щоб міцно-міцно
притискатися плечима
до твердих стін
цих п’ятиповерхових будинків.

І, може,
найбільша чесність
київського передмістя
в тому,
що нас ніколи не питали —
куди ми йдемо.

Я не відаю, що творю:
лінія снів —
прокреслена між минулим і мною,
але повертаюсь в минуле, туди,
де катери вперше
входять у води затоки:
під жовтим листям —
свинець і сталь, а згори —
катери вайлуваті
і шелест води біля борту.

Я люблю тебе, моя любов.
Туман осідає
важкими краплями на метал.

Піди зі мною,
щоб я не повернувся:
осінь —
це спалах узлісь у тумані
і стрімкі силуети катерів,
спрямовані все далі.

Залишається мелодія і сум.

Глянь,
це ти і я,
це той день,
в якому ми любимо одне одного,
це світ,
де голоси нашої юності
натягнули сталеві троси
над затокою,
над катерами з обдертою фарбою,
над поїздами, що повезли перших.

Зійди на цей міст,
і назвімо його пам’яттю.

Коли підуть останні,
залишиться тільки сум,
наче вино, настояне на травах:
вікно — це неминучість скла,
перед яким зупиняємося.

Місто вночі —
озеро для птахів перелітних.
Вони опускаються в його вогні,
і вода тіней
змикається над ними.

Прокидаючись опівночі, бачимо:
сірий морок притрусив місто,
наче попіл жарини багаття.
Спалахуємо крізь них.

Проведи мене цією стежкою:
леза мечів
залишають свої гнізда
(час вирію — час прощань):
надто похмура рать,
але маю бути там.

Рух рядами,
наче прокинувся звір,
чорнота сталі
створює відображення озера.
В глибині вод —
течія прозора
і затока осіння,
засипана листям барвистим.

Наших спогадів плутанину
і важку зримість предметів,
створених нами,
ми звідти принесли,
де можна світ усвідомити
не як безмежну самотність
в оточенні тиші, а як
силуети будинків
у фіолетовім надвечір’ї і, може,
контури дерев,
розмиті дощем і вітром.

…і тепер
залишаємо в просторі
мармуровий пливкий силует
двох коханців,
позначаючи цим
не нашу мету,
а просто доцільність нашого існування
між зір,
що самотнім своїм світлом схожі
на іскринки сміху
в зеленавих слов’янських очах.

Земля скорботи нашої.

Цьогорічна павутина над пероном
і обриси голого тіла
крізь тонкий ситець.

Довга ніч поверне поїзди.

Ходою тигриці самотнім пероном:
молоді стегна роздирають білизну —
спрага:
біла піна Кіприди
у вузеньких трусиках.
…Весна надій,
весна сподівань великих…

Дощів тяжкий оксамит
вкриє цей край,
в дощах —
повертатися нам:
забуття — єдина невичерпність.

Повернемося яблуками зі свого саду:
сезон оксамиту триває,
сезон вогнів у розбитих вагонах.

Жінки на переїздах —
наче розкриті роти ночі,
волаючої за нами.

Сльота на передмісті.

У безлюдному парку — ти
з гілкою сосни в руках.

Спускаємося сходами до ставка:
причал з човнами —
у затінку верб, тому
місяця звідси не бачимо,
лише блискітки кольорові
і синя гілка сосни,
що гойдаються на хвилях.

…Твої губи шукають мене,
мокрі від дощу вечірнього…

…Вогники цигарок
зблиснули на причалі…

…У сльотавому передмісті
знаходжу твоє кохання…

Заходимо в себе,
наче забредаємо в воду.

Пальці наші сплелися недбало,
а вільною рукою
піднімаєш все вище спідничку,
зібгавши її спереду в кулаці.
Крізь соснову глицю, тріски і листя,
що гойдається на поверхні,
входимо все глибше,
відгрібаючи руками сміття,
яке хвилі підносять до нас.