Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

Ex, Вероніко, це аж сумно,
і десь в душі пече
один хапливий поцілунок
і місяць за плечем.

Ми, мабуть, щось недоказали…
138-й рушив.
Мадонно приміських кварталів,
молись за наші душі.

Красно дзвонять срібні дзвони,
темна ніч у мандри кличе,
перестуки електричок
повз освітлені перони.

Теплий віє з півдня вітер.
Як ще кинеш виклик долі?
За мале руденьке поні
я віддав би все на світі.

Жевріє вугілля рудо,
річка — наче сік з берези,
і — тривожний подих чуда.

Чорні шелюги воскресли.
Наче ніж у білі груди,
б’ють у воду срібні весла.

Давай гайнем до Дебрецена,
у той шинок, що Ліст відвідав.
Тобі полюбиться, напевно,
ледь-сутінь краю Артеміди.

Там босоркані престарезні
в спекотний день біля церков
розповідатимуть легенди
про кров, грабунки і любов.

Дивитиметься місяць сумно,
і ніч колошкатиме мрії,
немовби знов Аттила гуннів
послав трусити Візантію.

А в нас — дощі, тумани й осінь,
ні віз, ні грошей, та — даремно!
Давай забудемось на трохи,
давай гайнем до Дебрецена.

Ех, осінь, дзвоники із жерсті —
дощі пробуджують дахи,
снують авто на перехрестях,
а на подвір’ях двірники
згортають в купи жовте листя
і вже підносять сірники,
а білий дим — як пісня.

А ввечері, коли асфальт
блищить, мов перлівниці скойки,
в строкатій мішанині пальт,
немов лелеки, парасольки
завмерли на одній нозі,
і мерехтять сумні вогні.

Тролейбуси у рукавичках
хапають пальцями дроти
і за вікном тихенька мжичка,
як срібна нитка, шелестить.
В бляшані ринви вітер грає.

О, як незвично, до одчаю,
люблю тебе, маленький краю
людей та голубів.

Не буває сумних закохань,
просто інколи,
якщо довго ходити засніженими
вулицями,
пригадаються давні казки.

Ми так мало були разом,
що, здається, минула ціла вічність,
і тому:
Тобі.

Дай мені руку — і підемо
вуличками Старого Києва,
бо лише взимку так сильно
руки шукають рук.

Дай мені руку — і підемо
повз перукарні і магазини,
бо лише взимку наш подих
так замерзає на склі.

Гризтимемо горіхи
і мандарини різдвяні,
і розмовлятимем весело
про все, лиш не про любов,

сніг кольоровий хай падає,
як ниточки серпантину,
в кварталах Старого Києва
на черепичні дахи.

Прадавня слов’янська казка
про коней, в снігу завалених,
заряджені арбалети
і погляди із бійниць.

Дай мені руку — і підемо
зимовою тишею Києва
в лестощі давніх спогадів
і голубих завірюх.

Хочеш, тобі розповім
одну просту таємницю
про те, як падає сніг
повільно і тихо вночі,

і як половецький зайда
дивився на гілку євшану,
а потім довго і дико
стихала луна вдалині,

а надшалистий Ігорко
по Боричевім узвозі
вертався, і дзвони били,
мов стріли в червоні щити.

А хочеш, і те розповім,
як наші правили ворогові
безвихідь вузеньких вулиць
і постріли із дахів.

Давай поговоримо трохи
про вірші, про сніг і легенди —
бо, знаєш, це, може, востаннє
так тихо падає сніг.

Напевно, ми скоро забудемо
давні казки і в ніч
вийдемо так непомітно,
як падає світло з вікон,

і так, як під чорними вежами
перша шеренга русичів
зв’язувалась поясами,
бредучи по коліна в снігу,

і розбивалися вершники
в синіх плащах шовкових,
і різдвяними стьожками
майоріли чужі прапори.

Схопимо десь таксівку,
і в оксамитовій тиші
наші губи стануть легкими,
як сніг на ліхтарях,