Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

а в будинках з химерами
привиди мирно питимуть
з англійської порцеляни
духмяний індійський чай.

Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.

Чи любив я тебе, чи ні —
я не знаю, це все — як дитячі сни,
знов накочують сірі дні,
мов журливі хвилі Десни.

Я прийшов лиш таким, як є,
все, що мало збутися, — збулося.
Не картай мене за все зле,
бо ми тільки спориш на цих вулицях.

Ave sol!
Ave sol!
І нехай
цих мелодій ясних
напівсонно
гойда павутина —
і тоді
над руїнами міста
тихо долине:
— Слава сонцю!
Початок
нового
життя.

Я хочу тобі розповісти,
як ми любили одне одного,
королево моїх шістнадцяти.

Ми бачили одне одного
на алеях нашого саду,
і була школа,
і були заводи після зміни,
і були неповнолітні королеви,
готові любити весь світ,
і тому
наш квартал
лежав залитий сонцем
і в жилах його
билась гаряча кров.

І ми любили одне одного
в сусідньому саду,
де, лежачи
у високій траві навколо стадіону,
слухали, як засинає
королівський квартал,
і бачили,
як гаснуть вдалині
вогники будов.
І коли нам уже починало здаватися,
що ми майже нетутешні,
ми закохувалися,
і тоді великим було наше бажання
переробити світ,
і тоді великим було наше місто,
і великою була наша любов.

Повір,
Бітлз —
це наша юність
духмяна, як відчинене вікно
в порожній кімнаті масового мистецтва
і стерильно очищеної
класичної музики,

але чуєш —
квартал живе,
живуть люди, коти, дерева,
живе над кварталом велике сонце,
живуть пісні, і тому

ти роздягаєшся —
джинси і светер летять у куток,
і без одягу
ти стаєш така жіночна,
що я починаю любити
твої плавні несміливі рухи
і стриману радість передчуття,
що затуманила твої очі.

Тому, повір,
Бітлз —
це наша юність,
але про нашу любов
ми напишемо
самі.

…я бачу хлопців з нашого кварталу
і думаю, що ми зачешемо ліверпульців —
наші гітари грають нашу музику,
а губи вимовляють наші слова
і, можливо, це ще не дуже красиво,
але це пісні про нас —
як ми любимо,
і як вчимося застосовувати у бійках
ламаючі удари,
і як поволі доростаємо до слів
Боротьба і Батьківщина ,
і як звучать серця наших коханих,
перекриваючи музику ліверпульців,
і я думаю,
що в наших кварталах існує своя музика
і ми намацаємо її.

Коли я хочу написати про тебе,
мені бракує слів.

Я згадую наше дитинство,
де між спалахами сонця —
люди, зайняті своїми справами,
розквітлі дерева
і вантажівки,
що накручували на свої колеса
не тільки руду куряву передмістя,
а всі легенди дороги,
прямої і голої,
що губилася десь за обрієм.

Якщо колись
ми покладемо наше життя на музику,
це буде музика куряви, цегли й мазуту,
де найбільшою поезією
були ми.

Україна починалася з Відрадного,
оточеного пустирями,
де в корпусах розбитих машин
виростали ожини й легенди,

де вранці
світляки чорними стрілами
вилітали з голубників,
де курились дахи від спеки
і ходили дахами тіні,
граючи на гітарах і губних гармоніках.

З Відрадного,
куди закинуло нас
з різних кінців світу —
Іспанії, Солом’янки і Куренівки,
Дуклі і Мишоловки,
Ростова і Чоколівки,
і звідки виривав нас
крик поїздів
на Чаті Волинській.

Десь давно
в стукоті коліс
і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах,
чи в покручених алеях Другого саду,
чи посеред мосту на Труханів
дівчину цю зустрічав,

бо пам’ятаю
штивний дотик її рук
і несподівану відвертість губ і очей.

Змінилось ім’я,
змінилось обличчя,
але все ж
білий пісок робить її золотавою
і губи її вимовляють
слова з Книги життя.