Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

Ти прийдеш навесні.
Із блакитних
і синіх
осель
заклубочать дими,
і падуть
на них стріли
навскісні,
і по чорних колодах,
наче звір,
сповзе
корабель
і ударить грудьми
у мальовану
браму
пристані.
Ще й мальовану
дивним,
лихим
візерунком
заклять,
нескінченним орнаментом
долі,
кохання
і смерті:
на закурених вежах
сурми
понуро кричать,
у крикові їхньому —
голі ми.
Голі,
та вперті.

І сповзе корабель.
І ударить грудьми.
І шукай
тоді наших
по всіх
незліченних
причалах
і корчмах.
Розпадеться князівство,
і манірній
величі —
край,
і котитися світом
нашим довго
і марно
тамованим
ордам.
Ти прийдеш навесні,
в білій куряві,
білій
і золотій
від таких нетутешніх
повір’їв,
і марень,
і буднів,
і побачиш:
на обрії
чорні цяточки
кораблів,
наче очі,
відкрились
і дивляться,
і невідступні.

Скелі тануть над берегом,
краплі
забарвлюють
тло
у червіньку мечів.
І черлених щитів
при коліні,
мов квіту, лягло
по обидва ряди,
де порубано
щире золото.
Скелі тануть над берегом,
з чорних лісів
піднімається вир
чорних псів,
і вовків,
і сокир,
піднімається змій,
і палає його луска,
і кудлатими хвилями
починається приказка.

І тече череда.
А на темних колодах мостів
дістають з-під кирей,
і кривавиться ніч,
і біліють в імлі
білі куни
у золоті
і серебрі.
Проводжайте гостей.
До суворих норвезьких морів
вирушають ладді.

Бджоли летять.

Бджоли окутують нас,
у важкому їхньому меду
світ кленових човнів,
світ будинків, мостів і пагорбів
дзвінкими голосами дітей пливе.

Світе мій у затінку дерев.
Князю мій,
оксамитами, човнами, дівами
в хвилях легких повертаєшся —
місто дзвінкове
в плачі голову закинуло:
там за пагорбами полк твій
птахи крилами накрили.

Вікно відчиняємо, день
тягає, мов шовк,
на пагорби правого берега:
колії підземки в снігу
ідуть за обрій.
Крислаті дерева Відрадного,
солодка курява Відрадного —
голубник
для всіляких —
вороних, карих і просто голубник:
стріли летять,
і стріли влучають —
в прозорому сосновому повітрі лівого берега,
наче мідний меч, злітаєш в моїх руках,
сяйвом залита,
стрімка.

У диму цигарковому місто — геть промислове,
у диму на світанку
ми — в крові, ми — вершники, юні,
ми на конях приходимо,
і в траві, над нами, як горлиці, —
діви юні, вродливі і ніжні,
і кохані, тому що —
в диму світанковому.

Очі бога трави,
ці зелені, веселі, закличні,
очі наших дружин
і прохають, і пестять і ще —
ще не всіх золотих у світанку,
на злеті перехопили,
ще виносять вино
синьооким, русявим і молодим.

Місто дихає, пагорби —
в синьому мареві,
небо — в золоті,
діви — в хутрах,
ще усе на місцях,
ще цей чвал підхопив і несе, і гойдає:
О шовкова трава Берестечка
і удар кінноти під Батіжком.

Орлине гніздо.

Сходи нагору ведуть,
гілля дерев над ними
склепіння гнучке утворює,
в затінку їхньому
бронза мечів потемніла від крові.

Бронзу щитів змикаємо,
облич наших — не видно,
ми ж — бачимо все:
стріли дзвенять, від щитів відбиваючись,
падають в куряву на сходах.

Дерево стріл —
чорне, важке, задушне,
мов коси рабинь візантійських.
Гнучкий, наче рись, наш прапор
вгору повзе,
понурих стріл уникаючи.

Шерсть рисі
пахне лісом ранковим,
очі рисі
палають синім вогнем:
ми луки тугі піднімаємо,
стріли дзвінкі лісові
крізь зелене сплетіння гілок,
наче дикі бджоли, дзижчать.

Щити на плече закинувши,
вгору ідемо,
мечі на ходу витираємо.
Світ у долині —
ясен,
і переможцям —
слава.

Присмерк за вежами —
ми
від юності ідемо:
давніх друзів
ледь впізнаю —
щось інше нас нині об’єднує.

О нескінченний стрій
вічного рушення посполитого:
стриманий шурхіт слів,
сніг непорушний на вежах
і в суворому світлі
вродливі обличчя княжичів.