Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

Тоді ж, у присмеркові вісімдесяті, коли ніхто з нас не знав, чи вдасться закінчити навчання, чи все ж мобілізують кудись в Афган, Аттила химерно переплітав іскристо-ніжну еротику іспанців та джазові ритми «Бітлз» з повсякчасним відчуттям України, що починалася з Відрадного. У нього я навчився відчувати Київ через дівчат у прокурених кав’ярнях і засніжені химери на парапетах будинків, а всеосяжну слов'янщину — через запахи євшан-зілля, полину й розпаленого сонцем жіночого тіла у гідропарку. А ще навчився заплітати в поезію абсолютно непоетичні речі, ознаки епохи чи особливого стану свідомості, які неможливо передати без пронизливо-правдивої деталі.

Саме йому я завдячую тим, що навчився слухати звабливу мелодику провидіння, відчувати й ловити широкими тенетами підсвідомості метафори, образи й пружний плин різноскерованого часу там, де люди бачать лише каміння руїн, завалені сміттям підвали будинку Річарда на Узвозі чи до помаранчевого череп’я випалену сонцем, солону на вітрі рудоволосу глину й «блакитний мармур Херсонесу». Навіть метод його використовував — водив по тих місцинах дівчат, успішно переконуючи себе, що це нарешті справжнє кохання. Та закохання минали. Залишалося відчуття безсмертя, яким наповнювалась ця запаморочлива ловитва, та вірші, наче викинуті припливною хвилею срібні рибки, що якусь часину ще тріпотіли на бруківці, поволі перетворюючись на застиглі краплі живиці…

По закінченні університету ми з ним гайнули, та не «без віз і грошей», до Дебрецена, а в Таджикистан. І там, у серці іранського Сходу, ми відчули себе аріями. Восени у Варзобській ущелині на березі річки Душанбинки були написані десятки віршів, від яких гірчило безмежжям та безсмертям. Допомоги молодим авторам від Спілки письменників вистачало лише на лаваш, рис, кісточковий цукор та пляшку червоного вина в неділю. Але ми не сумували, збирали в хащах трав поміж ариками гриби, щавель, дику цибулю, варили шипшиновий чай, підглядали за таджицькими дівчатами, що спускалися до річки під чайханою навпроти нашого пристанівку, та писали й писали, намагаючись відчути Схід з усіма його химерними прибамбасами. На жаль, не всі ті вірші, замальовки та поезії у прозі збереглися. Взимку ми заслали його гінцем від нових «персознавців» до Києва, де він послизнувся на льоду, зламав ногу і до своїх паперів під ліжком у гуртожитку вже не повернувся. Вернувся до кав’ярень, космічних фантазій та «обрисів міста». А мої писання згоріли на ранчо у Алішера Кияма у дні громадянської війни…

Аттила мав надто низький поріг вразливості, що кидала його від розсердженої меланхолії до майже жіночої істеричності. Це дозволяло йому починати кохання, як революцію, а в тиху українську революцію початку дев’яностих вдихнути інтимність любові до власного міста, України та народу настільки ж кришталево-прозору, мов почуття до юної коханої, майже дитини…

Тривалі викладацькі поїздки до Варшави задля заробітків лише розламували Аттилчину свідомість. Не проймав його ні впорядкований Захід, ні вертеп людської байдужості. Для злетів у надсвідомість паризькі прокляті поети заливались ромом та курили опіум, Т. Шевченко писав «Заповіт» у лихоманці, гадаючи, що вмирає. Та й він часто вдавався до польотів за натхненням на «зеленому змії». Аттила ж шукав відчуття взаємної закоханості. Тільки тоді він відчував усе — місто, землю, людність і Всесвіт. Без взаємності закоханість минала, а несприйняття й байдужість поглиблювали психічний розлад.

У дев’яності в нього ще були просвітлення, пізніше все менше, доки й він не перетворився на вічно хмільного блукальця… Справжня поезія не потрібна була совдепії, не потрібна й дрібнобуржуазному, напівдикому капіталізмові та демократії для олігархів. Бо насправді немає часів для поезії. І в цьому ніхто не винен. Не винна й людська байдужість, бо Аттила сам обрав свій шлях і спротив довколишньому базарному світові. Не приймаючи основний закон соціуму «ти мені — я тобі», мусиш готуватися до того, що й соціум виплюне тебе зі своєї липкої, зігрітої тіснявою біомаси.

Далі — викладання в могилянському колегіумі, випадкові підробітки і закохання, а насправді лише передчуття фіналу, надривні злети в надсвідомість, але не з любові, а від постійного тупого болю й безмежної самотності — «наче шовковий аркан навздогін з льоту метнула білява зима».

І пронизливий останній вірш, сплеск зваби провидіння про біль, самотність, пошуки роботи й людяності, блукання вулицями без мети і насолоди та «дописування хеппі-енду, наче сподіваючись отримати листа з далекої Юності».