Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

і з приємністю впізнати щокою
лаковану прохолоду його прикладу,
щоб через мить
тільки стукіт його гарячого серця
тримати в руках.

3 холодною люттю
кинутий під ноги пожухлий степ з тонкою
смужкою води на сході.

І почорнілі русичі,
що ідуть довгими пружними колонами,
схожі на гору,
яка шукає Магомета.

О земле наша,
уже за шоломами єси.

Розгорнуте віяло дощу
і старозавітне мовчання дахів

образ чорного кота на щоглі
витворити в уяві
разом з посмішкою
на зухвалому обличчі кота
і корсарським бригом

…і слухати легендарне падіння
дощових крапель

Прийде фіолетова ящірка
вилізе на підвіконня

дві бурштинові крапки очей
і фіалковий дим
з обрисами ящірки

Він іде брукованим провулком,
перебираючи в кишені скобки від рогатки,
непримиренний ворог цукерок і морозива,
іде і насвистує,
штурхаючи подертими бігавками
бляшанку з-під консервів.
Не знаючи, що назавтра
йому доведеться дивитись на цей світ
і любити його.

Він іде до чогось далекого,
як легенда.

Залишиться чорна тонка лінія
там, де закінчиться вулиця
і захід сонця випливе, червоний і теплий.

Грубий, нерівний брук
вайлувато хитатиме ваговози,
катаючи в кузовах
порожні залізні діжки.

Залишиться вулиця,
декорована синіми кетягами винограду,
і важкі ваговози,
що повзуть наче закривавлені черепахи.

Восени,
коли скло темніє,
і дерева — з легкого скла,
і річка — з чорного скла,
ми відчиняємо двері під’їздів
і на зачовганих сходах
бачимо скляні тіні людей,
перевішені через бильця:
і тоді в диму
сходить сонце.

І вже
(золоте в суворому)
проростає трава,
й, поєднуючи неможливе,
із нас народжується світло,
і ми вирушаємо на прощу
до беріз деревських,
обережно,
щоб не зачепити
скляних контурів Міста.

Це дорога від окупації,
по ній іде чоловік.
Танки горять край дороги,
і все навкруги мовчазне.
Цей чоловік — твердий,
він уже пройшов пекло,
і він готовий пройти знову.
Він може себе вдовольнити
самим життям,
він знає ціну життю.
Цей чоловік — мій народ.
Танки горять по всьому обрію,
і мій народ створює себе —
я не знаю такої сили,
котра може його зупинити.

…Чоловік іде дорогою.
Іде жменька попелу,
що веде за руку дитину.

Славмо.

Сніг, сніжиночки, віхола і зима
лагідна,
лагідна,
лагідна,
ла…
Вільха і вільшаночка, шáвлія
вишиває вивірка шáлію.
Лащиться куницею-горностаєм,
вишиває женчика,
вишиває
білі цятки кігтиків на снігу,
білі перепілочки на горбу.

Під запах смажених вугрів
вже виринає з діжок смальцю
земля Сіндбада-мореплавця
і гострі щогли кораблів.

І пташка Рох, котра на яйцях
сидить вже тисячі віків, —
як проникає цей мотив
у груди пишній полонянці.

І вже нема ні сил, ні слів —
лиш еротичний переспів
ясного спирту в чистій склянці.

Що ж зробить той, котрий наспів
в цю мить, цей лицар і факір
тюремних брам, і цар поганців.

Під ніжний спів віолончелі
«малина» тихо загула.
Меланхолія і діла
в ножах, фортуні і в постелі.

І роздягатись догола
велить красуням lex печери —
панує тут Кривава Мері,
а джунглі ходять довкола.

І ходить сон коло вікон,
і дозріває самогон
у барабанах револьверів.

А шльондр веселий батальйон
підносить ніжки в унісон
під ніжний спів віолончелі.

Горілку допиваємо і дно
Старого Міста оживає п’яно —
з нових шинків, пивниць і ресторанів
йде потолоч мусолити багно.