Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

Трохи сумно тому,
що здається пом’ятим і зайвим
одяг, місто, життя,
тільки сонце —
тягуче, як мед,
учить всіх переможених,
що лиш те насолода,
що кров’ю і силою взяте,
і в граничній яскравості фарб
наші слова — ясні,
ледь посріблені зовні коханням
темним, як татарський набіг.

Ввечері машини поливають вулиці,
і асфальт стає оксамитовим,
наче звук флейти,
і це оксамитове звучання вечора
стелеться над нами,
мов запах розквітлих вишень.

Врешті ж,
музика подібна до слів, а тут —
просто раптом докотилася луна
від трамвайного цокотіння,
чи далекий гудок пароплава,
а чи сміх безтурботний тих,
що місто це називали своїм,
а були так недовго,
що лише майоріння потертих плащів,
запах полину і втомлених коней
залишали в цих стінах.

Руки сірником освітити
в кімнаті мовчазній
і раптом побачити дорогу між пагорбами,
де рудуватий пил
копита коней окутує,
коли зелена течія Дніпра
забирає повільно найкращих
з комонної історії
вартових наших веж.

І ніжність раптову відчути
до жінки,
що дивилася повз малий вогник
десь дуже далеко,
зі спокійною впевненістю
всіх,
кого люблять.

Перейди крізь вогонь, що спалив
тих, що поруч з тобою якось ішли
по коліна в тумані ранковому.

Перейди крізь вогонь,
що мовчазними всіх зробив
і суворість лишив на всьому.

А потім,
дивлячись на обличчя милих в далині,
намалюй освітлене вночі місто —
мармурового хруща на своїй долоні.

Розіп’ясти над шляхом старий намет,
з дерев'яних ящиків збити стіл.
Провінційний солодкий мед,
провінційна гіркава сіль.

Негамірні шляхи, в імлі —
дерево вільха і без.
Наші долі — штрихи легкі
на шорсткім полотні небес.

Сніг, що падає на волосся, на руки,
кружляє навколо ліхтарів,
намітає кучугури
біля під’їздів
і навколо трамвайних колій…

Сніг,
що як іскри багаття вночі
біля озера з жовтими квітами.

І треба мовчати
про нашу неймовірну молодість,
бо сьогодні —
день снігу.
День віршів —
потім.

Кав’ярня в підвальчику.
Якщо захотіти,
то можна побачити з її вікон
весь світ.

(Дівчино, одну каву.
Чому ви сьогодні така сумна?

Київ треба малювати чистими фарбами,
дерева — зелені,
будинки — жовті,
небо — синє.)

Наші печалі
і наші радощі
хто зрозуміє?
В дівчат з кав’ярні
не губи, а квіти. Ходи й зірви.

(Ваша посмішка для мене —
майже нічого.
Просто сонце заходить
і сонце сходить.)

Ця кав’ярня така терпка,
як дітвацькі сльози.
Я пішов би звідси,
та на всіх дорогах —
велике, безмежне небо над головами.

Сотні ниток зв’язало нас.
Голуби,
що туркочуть на площах міста,
очі коханої,
гіркуваті вишні з Олегової гори.

Ти озиваєшся до мене
голосом людей нашого кварталу —
слюсарів,
водіїв,
вантажників.

Я шукаю тебе в кав’ярнях
і бібліотеках,
в рядках віршів,
у барвах картин.

Про тебе я думав,
коли мені було важко.
І задля тебе заводив мову з кожним,
хто траплявся мені на дорозі.

…на світанку земля — в тумані,
наче оголена жінка
під простирадлом.

Безповоротність несказаних слів
і недописані вірші — як поїзди,
що мають зараз вирушати.

…і нічого,
крім жахливої порожнечі
і найпрекрасніших облич
на пероні,
що відпливає.

Прозорий келих,
кришталевий, з ниточками сонця,
золота тінь на столі,
як остання згадка
про тих моряків,
що не вернулися з країни орхідей.

Морем пахнуть твої губи.

Вдень,
під пекучим сонцем,
у вигорілому, шорсткому хебе
автомат повільно підняти