Аттила Могильний - Київські контури. Вибрані вірші

І розквітає Ружа-Несміяна —
ламкі пелюстки і густе вино,
і старовинне золоте рядно
на незворушних хвилях Океану.

І та, що в піні. Та, що з піни йде
і простягає гроно молоде
до скинутого в безвість гарнізону,

відімкне браму, мов курок зведе, —
і знову зникне в темнім небі, де
самотньо блимає сузір’я Скорпіона.

Спадає сукня. З білих пліч,
мов збурена вода стікає.
І б'є потужним водограєм
блакитне сяйво з ясних віч.

Білизна ж плавно відлітає
в м'яку, гарячу, звільглу ніч —
розводить ноги, рев сторіч
у тіло владно проникає.

І той, що входить, розсуває
лаштунки дійства, щоб навзаєм
ритмічну розгойдати січ,

в якій живіт є морем-гаєм,
із піхов меч не вилізає
і б'є блакитне сяйво з віч.

«Вовчик-братик і лисичка-сестричка». —
Тиша, вечір. Падає сніг.
Іскри-іскорки ледь спалахнули.
Поїзд їде. Сніг, білий сніг.
Вітер, віхола, заметілі.
Білі вогники і золоті.
Дзеньки дзвоників і заметілі,
Іскри світла у кришталі.
Запах лісу і чобіточки.
Вікна. Паморозь. Білий світ.
Сніг. На вулиці. Зарипіли
Сосни й саночки. Вітер. Сміх.
Тиша, вогники і кружеляння.
Сніг. Сніжиночки. Білий світ.
Їдуть саночки. Ліс. Кохання.
Мила. Мила. І білий світ.

Зажебонів світанок крізь гардини —
озвався півень — каламуть пройшла —
і в тишині зацокали краплини —
трави, зела
і яструба.

І ледве день — і ледве невагомо —
і ледве сутінь — і заледве назавжди —
ввійти в поламке коло пантеону —
де сон, боги
і яструби.

Був час італійських пісень.
Час, коли все — дзень-дзелень.

Море було і дівчина та —
вся золота-золота.

Сніжисті гори. Небо прозоре.
Море. Марина. Amore.

Не було листів.
Не було дзвінків.
Не було шепітливих слів.
Лиш мовчання
на прощання,
тільки погляд говорив.
в каруселі веремій
журавлині клини мрій
бризки сонця розкотили
по алеї золотій.

У моєї дружини
подерся сандалик —
сідаю лагодити,
сідаю ремонтувати.
Доки майструю,
доки мудрую,
отримую прочуханку:
ще б пак: подерся сандалик.
— Як цього капосного сандалика
відремонтувати? — питаю дружину.
— Ніяк! — каже —
треба дружину поцілувати,
бо вже капосний сандалик
від-ре-мон-то-ва-ний!

Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходить літо,
із незграбних слів
такий видобувається мотив,
що треба знов
і мріяти,
і жити.

Він був геть зболений, але
нас протинало й розтинало
його скажене кабаре.

Його призначили на час,
та він ударив — не прогавив —
і збурив повені і нас.

Йому везло — кришталь і зло
в цих поселилися покоях,
а нас, тверезих, не було.

Був трунок і вода, а ще —
домашні дами без піжами
і погляд злий через плече.

Задума днів і дні задум:
Держава, Воля і Росія.
Ночами колобродить сум
і повертається Надія.

У спогадах і сивині
ти замовкаєш. Ніч — це простір,
в якому блимають вогні,
неначе очі ніжні й гострі.

Кого чекаєш? Ти пройшов
шляхом незвіданим і лютим.
Куди ж пішла твоя любов,
неначе батальйон під Крути?

Вільшаного короля барви
гудуть червоним гудінням метро.
Вертаюся в свою ізольованість,
в пробивання ґрунту рослиною.
Кола обмежень, квадрати табу,
кільцевий рух змії —
думка йде по колу червоних і зелених ромбів.
Відгортання Всесвіту —
перетворення підлоги в стелю.
Переходячи з простору в простір, набуваємо
нових друзів,
такої ж видозміни, як підлога і стеля.
Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.
Поєднання за валентністю передбачає
нові елементи, зокрема любовний
трикутник, за винятком соляної кислоти
і кухонної солі.
Лексика сягає далі, ніж розуміння:
в окремих випадках не вистачає слів,
тоді мислимо образами.