Співіснування простору перетворює мене
в куницю, що женеться за мисливцем.
Бояри ладнають пастку.
Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.
«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»
Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.
Спаковані валізи. Пил на шафі.
Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,
не забуваючи листів і фотографій.
З легких тенет дзвінок проріже сутінь,
і телефон меланхолійно забанує.
Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим
про речі, що минаються не всує.
З чужих квартир, мов на шкільній перерві,
ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.
Весна минає. Проведи іще раз,
не забуваючи листів і фотографій.
Дике поле. Серед снігів на згарищі
Ніч оповила мене.
Ніч, золотава і тиха.
І передвістям лиха —
віхола, що мине.
Холодом потягло
з дальніх країв надхмарних.
Лихо мине. Намарне
це опівнічне золото.
Жалить жалка жалінь.
Тихо, святково і пусто.
Несамовитим згустком
розколихалася тінь.
«Осінь. І я повернувся сюди…»
Осінь. І я повернувся сюди,
де проживаю під Знаком Біди,
де самотою, неначе сліди,
грузнуть і тижні, і Знаки Біди.
Осінь. І я повернувся в той дім,
де пригадаю осінній камін
іншої осені. Морок і тлін
в серці справляють дзвін-передзвін.
Осінь. Але товариства нема.
Горло стискає тривога сумна,
наче шовковий аркан навздогін
з льоту метнула білява зима.
«Так, наче життя скінчилось.»
Так, наче життя скінчилось.
Так, наче збираюся вмирати.
Кожен спогад закінчується болем,
кожен спогад закінчується гіркотою.
Безцільне блукання знайомими вуличками,
безцільне пересування з дня в день.
Зустрічі, вірші, пошуки роботи —
дія інертних сил,
без мети,
без насолоди,
байдуже, невразливо, неспішно човгаю.
Так,
наче хочу вмирати, але
в кінці кожної байдужості
чекаю мети, чекаю азарту.
Дописую хеппі енд,
немов сподіваюсь отримати листа
з далекої Юності.
Іван Малкович
Династійний київський поет
Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.
На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.
Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.
Аттила Могильний ( 16.09.1963, Київ — 3.09.2008, Київ ) — один із найталановитіших представників покоління «вісімдесятників», один із дуже небагатьох київських династійних поетів (його батько — поет Віктор Могильний більше відомий ширшому загалові як чудовий дитячий поет Віть Вітько).
Аттила закінчив філологічний факультет Київського Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Деякий час там і викладав, як викладав також і на україністиці Варшавського, університету, вивчав у Таджикістані перську мову й культуру, працював на телебаченні, в могилянському колегіумі, в редакції газети «Голос України»…
Він автор двох поетичних збірок: «Турмани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991). Автор оригінальної дитячої повісті «Мавка і Мурашиний князь» (1988, 2006).
Ми були однокурсниками і найближчими друзями на курсі. Упродовж двох років навіть знімали удвох одну квартиру (Аттила — корінний киянин, але угорська мамина кров, мабуть, додавала до його характеру особливого «цимусу», що вимагав абсолютної волі).
Читать дальше