Сергей Жадан: Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Що ж, вважатимемо здобутком двох десятиліть Незалежності відокремлення українського політикування від українського поетизування. Після фальшувань у царині всіляких служінь і поклонінь стала ясно: заримовувати партійні гасла – непристойно, кадити віршованими строфами партійним вождям – непристойно, гатити з поетичних гармат по супротивниках – непристойно. То що ж робити новому поколінню пристойних поетів і поетес? – Творити якнайвільніше, незважаючи на мовчання чи гудіння забронзовілих ідолів. Слухати час, пропускати його крізь голос і видобувати адекватне звучання. Хоча хто, крім автора, може відрізнити адекватне від неадекватного?

Андрій вирішив бути якнайвідвертішим. І для цього йому не потрібні надмірності поетичної техніки.

Сергій, здається, не проти, щоб пісні на його слова співали в приміських електричках, і тому вкотре реанімував силаботоніку.

Маріанна бачить майбутнє, та не може змінити його, і її строфи котяться, як Сізіфове каміння.

Олег бачить красу повсякденного так, як багатьом уже не вдається, а тому й може собі дозволити заримувати «думки» з «роками».

Галина переповнена тривогою і надає неспростовні докази того, що у світі запустилися незворотні руйнівні процеси.

Дмитро усе ще заведений на звитяги, та ліризму і ностальгії і в нього прибуває.

Богдана безмежно довірлива, безмежно відкрита, аж лячно, що її зізнання прочитає не те око і почує не те вухо.

Світлана знає ціну альтернативності, та навіть альтернативність міняє свій курс, як валюта в обмінниках.

Мар’яна згадує про Пако, з яким багато хто з нас був знайомий, і багато хто з нас вважав, що Пако – це і є українська альтернатива. Та Пако, на жаль, вже по той бік земних речей.

Остап вловлює невловлюване, записує голос пробудженого прабатька Адама і десятки інших не менш химерних голосів, які долітають з міфічних вимірів…

Як би я хотів, щоб ця поезія, як і поезія інших поетичних роїв і сотень, перетворювала самим фактом свого існування примітивне мовлення штатних балакунів у фонові шуми, в безсенсовне бубоніння і врешті-решт у тишу. Від Києва до Харкова майже така ж відстань, як від Києва до Львова. Ця поетична дуга здатна освітити всі українські землі, включно з таврійськими степами і півостровом Крим. Вона сама себе живить і незалежна від ТЕС, ГЕС, АЕС, постанов Кабінету міністрів і Національної Спілки письменників України.

Поезія сама себе живить, бо вона – свавільна і вільна.

Віктор Неборак,

27 жовтня 2010 р.,

Львів