Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

ангели над Берліном
Парижем і Львовом
нарікають на ранні тумани
тому цигарки у кишені вологі
і жодного сірника
жодної свічечки
жодного зіппо

дорослість
як триденний заріст
як запах сорочки з якої
не вилазиш уже кілька діб
бо пишеш
сховавшись у світлі
настільної лампи
між стосами книг
не дбаючи про чистоту простирадл
і запах із рота
дрож
яка пробиває
до кінчиків пальців
коли слово
відстрибує від зубів
і калатає в серці
самотність
самотність
самотність
пораненого самця
вий по зграї
утраченій між рядками
перешіптування наодинці з собою
самота
самота
самота

(збиваючись на рими
хтось гримне дверима старими)
і нарешті
оголена розкіш хвилин
смакування солодкої смокви
чи мови
і над ранок
пустивши півпачки на дим
ти стаєш імператором риму і рим
і над містом
прокинувшись знову
сходить сонце
повільно
немов муедзин
й протинає твій храм до основи

хто вигадав цих купідонів
товстих мов курчата-бройлери
ці ямочки на щоках і сідницях
смішні малолітні повії
з жуйкою за зубами
у вологих від хіті стрінгах
перші ознаки старіння
у зморшках від тісних бретелей
ці стріли і луки
цілком іграшкові
напомаджені посмішки
застигають на склі
як розчавлені черви
хто вигадав цю солодкість яку
хочеться різко запити
чимось високого градусу
у пошуках дому
в тебе нема перевізника
у пошуках справжності
ти завжди собі провідник
чи напівпровідник
сякої-такої правди

таке безробіття довкола
а в мене купа роботи
я на колії часу
стрілочником
працюю
пропускаю товарняки
запаковані втомою літ
часами швидкі поїзди
із хвилинами тихої радості
й електрички
забиті ущерть
щоденною працею
на колії часу
де я день у день
переводжу стрілки
чекаючи потай
швидкого як світло експресу

ніщо не дивує
до жаху ніщо
голова у пошуках льоду
в яку точку бити
га?
не знаєте? і з вами таке буває?
ні, месьє, мені не потрібна допомога
просто зараз піде дощ
ви чуєте як він стукає у браму?

Пиши мені. Я все тобі прощу.
Твої сліди у пошуках дощу
заплутані між вуличок і храмів,
загублені колись у Нотердамі
Пиши мені. Я все тобі прощу.

Я не умію жити без тепла.
Така була як літо. І пішла.
Лиши мені хоч чайника зі свистом.
А може, я загорнусь падолистом.
Бо не умію жити без тепла.

Ніхто не прочитає ці листи.
В Парижі зимно. Деренчать дроти.
Так вітряно. А дір не залатати.
Кошлаті тіні сунуться до хати.
Дзвінок у двері. Все-таки не ти.

Тут уночі не гасять ліхтарі.
Я при вікні немов при вівтарі.
В кімнаті, нашпигованій книжками,
(ти їх також торкалася руками).
Мої зізнання пізні і старі.
Тут уночі не гасять ліхтарі.

жінка завжди одна
хоч і має обличчя різні
очі посмішки імена
ранні втрати докори пізні
і розміри обручок на
безіменному пальці
жінка завжди та сама
вона
як лунка в піску
як слід від стопи
як глечик
що ні на що не придасться
хіба що
бути розбитим
на щастя

капітани піщаних пустель
засинають з розплющеними очима
ясними
неначе сигнальні вогні
аби перелітні птахи
уночі
не збивалися з лету

кошеня на долоні
завбільшки з клубочок вовни
ніжність лиже шорстким язиком
ніжність стискає горло і груди
як ремінь безпеки
як шаль айседори
і засинає отут
під адамовим яблуком

сни
приходять
навідують
як нав’язливі родичі
в лікарняній палаті
каламутять воду у склянці
приносять
щоразу нові непотрібні речі
рахують дні немов волосини
чорна чи сива
сни
осідають на очі
попелом якого-небудь вулкану
з якоїсь Ісландії
впиваються п’явками
як не в п’яти
то в серце
і цмулять по краплі
крізь соломини
і довгі судини крапельниць
ходять
насліпо коридорами
білої пам’яті
де сніги у садах
де цвіт у снігах
де вмирають і плачуть
кохають
кохаються
і просять любові
хоч краплю
хоч грам
хоч дещицю

все тут інакше
дерева не ті
трави інші
озера як очі пророка
все тут тобою одним
єдинопобачене
першопочуте
жовтий дим пливе над водою
сині чайки торгують криком
рожеві слони
йдуть по хмарах до водопою