Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

цей чоловік риється в смітнику щоранку
це його район і його смітник
чоловік риючись в смітнику говорить:
ТУТ НЕМА НІЧОГО ТВОГО!
так зі мною спілкується світ
так спілкується світ з усіма хто його чує:
– тут нема нічого твого тому будь ласка
бери що схочеш!
але не забудь повернути
це як у бібліотеці
ти ж ходила в дитинстві в бібліотеку?
– так, ходила. Але я крала книжки
– справді? Що ж тоді все одно
не забудь повернути

ділися з ближнім своїм навіть
якщо воно не твоє!

зима на плечах ніби трирічна дитина в цигейковій шубі
щосили тримає за горло мокрими рукавицями
в нічних портах стогнуть вантажні суда і гігантські крижини
в ліжках стогнуть дружини моряків нескінченно далекого плавання
на протилежній земній півкулі стогнуть під кокаїном пірати
млість і від холоду і від спеки викручує плечі і п’яти
сьогодні у всіх автономних істотах спільно струмує по венах надія на краще
холоне під ранок і зупиняється витверезінням натще

В такий день було б добре померти
Вийти у сяйво зимового лісу
Глянути у ясні очі весни
Поставити біля криниці відро і подумати
Ну ось наразі і все
Я нині помру
Усміхнутися соснам
І справді назавжди зникнути
З цього привітного світу

ніби не було ніякої мудрості, жодного спокою
ніби й не з тебе веселки балетними кроками
вранці виходили в смог і туман депресивного міста
так що аж навіть сміття наче павичів хвіст пломеніло барвисто
ніби не ти усміхалась крізь кухоль із сонячним пивом закоханій подружці
зважено мов терези аптекарські з мідними шальками
радила не заморочуватись, сіяла штампами, кальками
кожною миттю своєї прозорості насолоджуючись
нині ж – ніби не ти є цим штормом і мулом водночас
вітром, вітрилом і морем, і мертвими рибами
ось твою мудрість осяйну рінню за ноги волочить
і калатає у водоростях і мотлошить між чорними глибами

пальці сухотних дерев нанизують білі світи
наче кільця осіннього диму
попіл їхніх зелених нігтів що дряпали небо
розчісуючи птахів
жевріє на дні ватри

трісла басова струна обгорнеться
змією довкола серця
ляжуть круг ватри згаслі жарини
як пачка підстреленої балерини
з останньої біломорини висіються спори
підземних паркінгів
облущаться золотим пігментом
твої хідники ходою заскочені
чорна трава протече крізь ранковий серпанок
мерзлою кров’ю пропащих
мов крила і ніс перебитих гусей

там де ти перехиляєш перегортаєш останнього кухля
за останньою краплею крапкою починається текст
прямо пропорційно до кількості випитого
прямо перпендикулярно
до скрученого листочка у твоєму волоссі
паралельно до смуги окремих смертей
на твоєму шляху до цього осіннього затишку
твоя напнута павутинка
як вивернута пуповина тягне тебе геть
коли ти злетиш ти зробиш останню помилку
замислившись: хто мене тягне
за протилежний кінець павутинки?
пес невигуляний? бог невимолений? хмара?
чи невідоме тому що невидиме?
слухай я бачу ти відлітаєш я тебе дуже люблю
я хочу тобі сказати тільки: ти головне це…
словом не драматизуй
лети
тобі буде добре
все краще і краще
чесно

сьогодні такий вечір коли певні люди
відчувають простір не органами а квітами
зв’язаними в букети:
вони не страждають тому що
не думають не ненавидять і не бажають
просто вони задихаються і поволі вмирають
зв’язані у барвисті букети

сьогодні такий вечір коли певні люди
читаючи спеціальний медичний довідник
знаходять у себе симптоми всіх описаних в ньому хвороб
знаходять симптоми близької грози в надвечір’ї
підводяться з крісла-гойдалки і ставлять у вазу симптоми
зв’язані у барвисті букети

сьогодні такий вечір коли кожен може виявитися
певною людиною що задихається в пабі
п’є пиво мляво про щось думає:
то про наявну музику
то про заклятого ворога
то про симптоми
і навіть можливо якоїсь миті раптом
помічає довкола певних людей
котрі задихаються зв’язані у барвисті букети

але це не справляє на неї жодного враження

СОНЦЕ ітс твоє сонце сходить щоранку
осяює ніштяки від сніданку
всохлу під водку яєшню мисливські ковбаски
закляклу в комп’ютері передсвітання
музику
застояну густим потом у паску
повторювану до глухої істерики
лису голу і голену
це твоє сонце суне крізь шибу на підвіконня
гортає там книгу намолену
мацає тобі очі намуляні
гріє твій мозок замулений
шукає свіжого карієсу у твоїх зубах
розтинає ніжно затхлу футболку по швах
гладить ранковим тремом твою загублену руку
виводить з гавані у простоморе сонну твою розпуку
і залишає тебе посеред води
показує тобі на твої золоті сліди
тулиться щокою до спини й шепоче услід «іди!
ти ж можеш! не думай
ти просто ходи
туди – сюди»