Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

мені насправді нічого не треба
ти не мусиш доводити
правоти чи провини
просто лишайся і дихай
гострим повітрям
напоєним
світлом далеких зірок
на одній із зупинок
богом забутих станцій
куди довелось утікати
бо немає такого спокою
що би втечею не обернувся

по чім каятись господи
каюсь був вітром
свічі гасив
тривожив спіднички дівчатам
каюсь вогнем був
розпалював в жилах пожежу
був я водою
топив своє серце невпинно
темінню був
розчинявся у чорному крику
але ж і світлом
що тихо тріпоче на віях
каюсь був вітром
був вітром

Казала поетка із досвідом,
узявши в знервовані пальці
кільце брязкітливих сережок:
де ваші рани й бинти?
Де ж ваші бунти, реб’яти,
ранні статеві досліди,
ваші пробиті долоні,
що мають нестерпно пекти?

Казала поетка із досвідом,
обпікши цигаркою пальці:
що, бляха-муха, з цим світом,
де ваші мрії і сни?
На барикадах іржавіє
зброя чужих революцій
і тусуються офісні янголи,
благополуччя сини.

Де би знайти вам тротилу,
підкинути в табір агресора,
впорснути в кров гормонів,
може би, й помогли.
А Йван пропиває силу
до божевілля весело,
і до зубного болю
тоскно ревуть воли.

Казала поетка із досвідом:
люди, чого бенкетуєте,
вклавши в рани отверзлі
пальці свої брудні…
…срібно поля колосяться
сивий Христос простує
і засвічує місто
десь далеко вогні.

Як?
Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець
і воно зупиняється.

Не знаю, як пояснити.
Ще вчора досить було клацнути язиком,
і все застигало, радісне і примружене; воротар
підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт —
а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.

І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,
сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець;
повний найпотрібніших слів —
однакових і різних, як пальці однієї руки.

Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,
на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де
дороги закінчуються в згромадженому листі;

у туманному центрі,
на самому дні вуха, де найглухіше.

Світло неспокійне, як шерсть на вітрі
– кінець лютого, полудень, —
і багато облич над великим
аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут —

ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби
не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і
прикурюють від одного вогню – як
непотрібні маятники, приєднані
до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка
флотилія на тлі сухопутних батьків.

Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,
– знаю – між однакових дерев
їх водить блискучий король.

Він був так само близько тоді,
коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях ,
відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
подібного на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,