Сергей Жадан: Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Буде стояти і вказувати нікому на двері,
Які назавжди відчинились.

Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує
шкоринка світла.

Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле захаращене місто, а я
чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку,
за якою – вогні й олені у зжовклих паперових лісах, що пахнуть пригодою,
лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального виходу
з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти
– ти, уяви – приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе
серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть
крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком, то був твій підпис,
я знав, я не міг помилитися.

Я тут побуду ще трохи – ти вважай, що мене нема.

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме,
Що плюнути під водою.

Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.

Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.

Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.

Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.

Ще розмитий снами, скуйовджений,
ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи,
темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,
як Бог у прощаннях і привітаннях.

Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас
і за мить повертаються.

Батьки забирали її додому, і я
проклинав кінець літа, теплі піски,
знущальний плюскіт води, —
якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби
потривожений кит, – а я
навіть не пішов попрощатися, не хотів
дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною
щебенем доріжкою,
як її батько крокує попереду, перехилений під вагою
валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає
на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб
поправити їй наплічник.

Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою
в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,
ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,
як човни на надто короткій прив’язі потопають носами,
і вже одним оком міг бачити інший світ —
мовчазний, розсіяний і пливкий,
злитий в один каламутний моноліт,
ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег
осів на дно разом з усім своїм дитинним
життям, радий принаймні поразці,
повний по вінця і безвідмовний.

Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я
не можу завершити своєї роботи,

не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою
навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної
планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному
ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,
і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,
вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом
і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, —
ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у
безіменне.

Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз
вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, —
ясна у світлі кухонного вікна, над яким

щойно прошуміла моя ріка.

У басейні вже погасили світло,
Ми були останні.

Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина
З однаковими татуюваннями витиралися
Довгим рушником. Гуснула смарагдова
Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад,
Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони
Виходять із тіла у холод. Так постіль,
Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі.

Святим є той, хто запізнюється.
Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.

То була для нас ризикована іграшка:
стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе,
а тоді бігти, не озираючись.