Сергей Жадан: Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець
світу,
який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи
в русі кілька пожовклих листків.
І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали
повні кишені дрібних ключиків і монет
і голосно брязкали, біжучи – недорослі
кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі,
у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались,
як повні по вінця склянки на столі,
де танцює хтось дуже великий.

Я не знаю, який вогонь підступає сюди.
Чиї речі вже рятують із задимленої кухні.

Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де?
Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах
у їхніх розтоптаних містах.
У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі.

Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не
помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго,
до кінця важкого дня,
щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю.

Ніч гріє, ніби густе волосся.
Ніч.

Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь;
у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух,
але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може,
вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла
до самого вольфраму?

Намагаючись
бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла,
ми заплутались у примітках?

Самі у ліжку, притихлі,
в притулку для бездонних собак.

У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна.
Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на
задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці.

Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі,
коли починається санітарна година,

й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин
інсценізують від’їзд,
насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися.

І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення,
темна споруда посеред
звичайного міського руху,
в якій осіло всього лише кілька сердець.

Страх живе там, де
хтось був і залишив по собі сліди.

Було і немає.
Оси
сплітали нас із обрізків світла —
така побрехенька дітям. Легенда.
Бо якщо було світло, воно
не розс́ипалося б на незчитальні знаки.
Не помістилося б у коробку, вистелену газетами.
Все
розступається, щоб дати дорогу нікому :

сьогодні – його королівство.

Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити,
оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,
передавав мішки й відра, повні води,
бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил
над казаном вогнистого супу,
і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився
щокою до дна, нарешті остаточно самотній.

Знаю, луна довго битиметься тут після нас.

Бездомному ніч – як зім’ята постіль, що всіяна світляками.

А ще був сон про зброєносця темних богів:

я стояв перед столом сонного прикордонника —
з головою в нічному повітрі, —
менше, ніж просто сам.

І якби вони захотіли гнати мене кілометрами траси,
повз підозрілі кемпінги, не даючи передихнути,
якби катували мене фарами й вітром,

все одно не дізналися б більше:
бо я не знаю, хто дав мені цей вантаж.

На низькому коні, тихий і обережний —
зброєносець, – я їду поруч із височенним світлом.

Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,
що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,
як мертвий порт із застояною водою.

Один голосний, два пом’якшені приголосні.
Це я, я.