Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

натискаючи на педалі
розчавлюючи мене

так пахнуть молоді листки після дощу
так пахне річка…

немов з якогось там сторіччя
тебе висвітлюють зірки

ці фантастичні кольори плавці
у плавнях – плавні-плавні

такі зворушливі і вправні
учасники моєї гри

бо танці сонця – масть руда
бо подихи в алеях темних —

це все напевно недаремно
це все – вода вода вода

а жінка яку кохав – стала чужою дружиною
а книжка котру гортав – перестала бути цікавою

і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною
грієшся уночі чорною кавою

твої пролітають – і маякують крилами
чужі проминають – падає листя з дерева

маскуються по життю приливи з відливами
і виривають слова – то з серця то з черева

і сніг витягує зорі затягує вузлики
і олені мчать по небу кружляють між хмарами

і хочеться раптом побути на лезі музики
стрибнути у забуття чотирма октавами

ще тихо
але за мить
зацокотять підборами дівчата
повертаючись з нічного клубу
і рибалка на мопеді
пронесеться з повним кошиком риби

літо вміє виявляти спражню сутність речей
п’яні крики біля кіоску зазвичай
лунають гучніше за розмови ранкових птахів
десь у глибині зелених крон
листки вигинаються
і темні очі здаються невагомими
і лінія долі напинається ніби вітрило

і мости котрі
чи то поєднують
чи то розділяють нас
здригаються під тиском рожевого неба

cобаки збиваються у зграї
і атакують
природа бере своє
колектив своє

в серпневих полях
проростає аграрна складова любові
а за лаштунками
виринають спогади від яких
стає тепло
жінкам у прозорих сукнях

допоки твоя європа
вдихає п’янкий аромат придорожніх квітів
що розсипають
відчай і спрагу у галасливому повітрі

ти відповідаєш на дзвінки
ти шукаєш хоча б якогось порозуміння
зі світом
котрий впивається осиними поцілунками в сутність речей

і кожне жало встромлене у потилицю
розпорошується ніби випадкові звуки
що йдуть від вуха до відгуку
від зблиску до найближчої автозаправки

бо ніжність стікає гранатовим соком
і залишає у оперативній пам’яті
відгуки труб і тромбонів
з весільних оркестрів

ніколи не вибереш з них
стебельця правди
бо воля і бажання
у сутінках старого світу
це лише сказані пошепки
слова котрі
блукають самотніми краєвидами
від півдня до півночі
і червоні яблука падають у суху траву
і заспокійливо мовчать
і так розчиняються

часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай
жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву
хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому
немає слів недоречно непотрібно непрощення
неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого
злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади
і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні
плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе
коли просто і легко приходити вчитися дякувати
вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні
від найтихішого до найяснішого світла ставати
прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут
мені часом здається що можна безборонно взявшись
за руки не втративши тіла бачити рай

ті що люблять подивися які вони прості і красиві
делікатні як найперше ранкове світло
безтривожні як голуби