Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

і коли мовчиш я нарешті чую як б’ється твоє
серце гучніше ніж об землю вдаряється дощ
тихіше ніж голосять годинники швидше ніж
випадає роса не прокидайся любий іще не ранок

часом мені хочеться просити щоби ти говорив
щоби ти просто приходив коли захочеш сідав край
столу переставляв горнятка і келихи брав до рук
найдрібніші засохлі ягоди засушені суниці й чебрець
і ще трохи деревію готував нам прості й трохи
гіркі чаї і говорив говорив мені довго майже так
само довго як тече в водоспаді вода або як під час
зливи дощ стікає лицем і ти тоді знаєш що це така
гарна найгарніша у світі вода що тільки могла би
статися а ще мені хочеться пам’ятати як ти смієшся
як усміхається шкіра і як гарніє твоє обличчя коли
ти думаєш про найделікатніші в світі речі коли
розповідаєш мені як живуть риби в воді і звірята
в лісі коли вчиш мене розпізнавати птахів із їх співу
і найменші рослини з їхніх плодів коли дослухаєшся
як вечір перетікає в ніч а ніч обертається в ранок
коли розповідаєш про пісок золотий під ногами
про любов і тишу про вдячність таку делікатну
в кожному дні про довіру без кінця і краю про
радість як дар і про дар як світло

така довіра що можна триматись за руки
і йти навіть над прірвою спокійно просто
і тихо така довіра що можна танцювати
на цирковій линві заходити в клітку з
левами купатись у водоспаді бавити
диких звірів які насправді не дикі така
довіра що каже нічого більш не боятися
ні піску ні каміння ні сурми голосної ані
болю найменшого ні найбільшої втрати
не боятись любити не боятись прощати

не хочу бути ніким тільки собою
листи сьогодні не пишуться тому відповідаю тобі
коротким дякую і тихим усміхом після якого стають
дуже спокійними обличчя і серце

і дивно знаєш мені так дивно що днів біля нас
усе більшає що світ розростається що час собі є і є
а ти не минаєш а ти собі все залишаєшся
усміхнено радо й вдячно

і тихо якось так тихо просто довіряюся
заплющую очі припиняю дихати

будь моїми очима моєю пам’яттю моїм диханням
роздивися для мене усе що побачиш всі дерева
каміння зорі кожну стежку у горах запам’ятай
кожен слід ведмедя

розкажи мені світ весь від початку твоїми словами
покажи мені все що навколо твоїми очима
наповни день коли він почнеться
твоїм усміхом

засинаю при тобі дитиною тут так тихо і поруч
більше нікого немає тільки пташки й так багато
так дуже багато сонця і світла
засинаю а ти говориш що я так само безтривожна
й спокійна як трава що я прозора як річка що несе
свої води здалеку кажеш що бачиш як тілом моїм
протікають найгарніші у світі сни пропливають
як риби а тобі ніяк не вдається жодну із них зловити
кажеш що коли сплю ти уявляєш як поміж пісків
навесні розливається ніл кажеш що знаєш
як понад водами метушливо літають ластівки
й голуби як вони довго кричать як гублять пір’я
і затихають тільки із заходом сонця а мої сни все
далі як і були залишаються дуже спокійні
кажеш тоді що якби світ був такий самий простий
як мої сни ніхто би нікого ніколи в ньому не скривдив
ніхто би нікого не ранив цілуєш мене в чоло
а я усміхаюся сонно і знічено за все тобі дякую
і засинаю при тобі дитиною

часом хочеться щоби нічого не було часом хочеться
заплющити очі і знати що навколо майже нічого
не залишилося тільки згасла жарівка лампи тільки
обриси улюблених речей тільки тремкі нічні метелики
у повітрі далеке звучання дороги ніч наповнена
пам’яттю світ залитий світлом таким бентежним
і добрим світлом для якого треба так зовсім мало
найкоротший усміх улюблені голоси із різних
берегів ріки вдячність спокій і тиша
довго мовчатимеш довго заплющивши очі
мовчатимеш слухатимеш цю ніч це світло цей світ
такий безборонний такий тихий такий лагідний

коли падаєш горілиць на воду здаєшся мені
морською зіркою із побитими колінами і спина
в тебе вкрита лускою або панциром велетенської
черепахи

може коли ти лежиш на воді думки снують
довкола тебе зграйкою в’юнких рибок а може
прилітають сонечками сідають на кисті рук
коли піднімаєш їх проти сонця роздивитися
колір шкіри і тонесенькі прожилки вен