Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

завжди щось доводиться забувати, щоб літати

Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок
не зуміють добудитися тебе на світанку,
на тому останньому плацдармі сну,
із якого вже нема куди відступати
ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше:
будиночок на згір’ї,
весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем,
аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви,
складний чоловік за стіною, з яким не склалося…

Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку!

Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант,
знесилено тягне за собою кривавий слід —
подалі від людей,
подалі від їхнього захриплого радіоприймача,
який щогодини передає новини з лінії фронту,
подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт
а вже краще сказати – ламаною,
як мова на окупованій території,
як кардіограма твого серця,
яке все ще б’ється саме зі собою
за право не битися

усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,
п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,

усі ті жінки, яких обійшла вона
на останньому віражі,
розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,

усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,
навіть те єдине, якого вона не змогла народити,

усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго
не витримували в її присутності жити, —

вони не дозволять їй зіскочити на ходу
вийти сухою з води, змінити якесь із правил

бо той, хто веде її на мушці, немов межу
між голим і голубим, між праведним і невправним,

хто змішує на полях чорноземи і сніги,
хто схрещує навмання лінії на руці,

хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,
виносить тебе на поверхню, як потопельця вода

хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,
хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —

та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,
із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук
хоч знає, що не довести – немає шляхів простих
і доки ще стих не стих над нею й копають яму

із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,
виводить її таки,
виводить її, як пляму

Зірки мов цвяхи
увігнані вчасно
у чорнозем небес.
Ти сам визначаєш горе і щастя,
які з тобою І без.

Твої суглоби і кров стрімка,
твої ознаки життя
осипаються ніби луска,
ніби дрібне сміття.

І сенсу немає у боротьбі
І у покорі теж.
І кожен дзвінок сповіщає тобі,
живеш ти чи не живеш.

Але автострада біжить в ніде,
а там – аварійний стан.
І якщо сонце раптом впаде —
воно впаде в океан.

Й ритмічно хитатиметься трава,
допоки не відійде…
коли ти знайдеш нарешті слова —
слова знайдуть тебе.

І мови сдіпої краплі руді
ловитиме тиша густа…
Птахи твої будуть йти по воді,
безмежною буде вода.

Берези

по березах —
мурахи
листочки жовті
десь
поміж ними

ти думаєш:
гачки або знаки?

І голосні
стають
мовчазними

ти думаєш
ти мариш
ти хочеш

я хочу
я не
думаю
всує

І трави проростають
крізь
ночі

І все воно
пульсує пульсує…

візьміть
мене
живим або мертвим

розчавте
отруїть
закохайте