Сергей Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

за каєм усміхається
герда
я шаблею
голюся
я – байда

я – крапка
я – тире

кома

а ти в мені мене
більше
І те що
ніби не-…
Відомо

найкраще знають
всі
інші
але я помічав
зорі

І пив до дна
кожен
келих

І входило
в мене
море
І билося
обличчям
у берег

злива така що на всіх вистачить
ти у ній справжня – світла сполохана
трохи наївна трохи досвідчена
під ліхтарями як між епохами

звіром твоїм я крокую
вичовгую
ніччю цією – з бунтарською втіхою
та запливаю зоряним човником
в небо яким захлинаюсь І дихаю

аби відчути всі несумісності
аби здолати аби пробачити
ці тимчасові запаси міцності
сонця смачного сонця гарячого

дзвоном чи словом але без відчаю
мовою дотику силою зваби…
злива така що на всіх вистачить
порожньо
пусто
ніхто не завадить

і ти ні на кого не схожа
і я не найкращий друг…

так тихо і так тривожно
пісок осипався з рук

спочатку – вино духм’яне
а потім фруктовий чай —
за маму що мила раму
за кримських сполоханих чайок

і те що було між нами
і те чого не було
висвічувалося зірками
і далі
морем
пливло

феєрверки злітають
дівчата купаються голими
травневі свята надривають найтоншу струну

небезпека ранку накочується концентричними колами
так завжди:
– виграємо битву;
– нап’ємося на радощах;
– і проспимо війну…

але головні події стаються перед світанком
постріл у скроню – гудбай, перелітні птахи
натомлені сплять в незнайомих обіймах коханки й вакханки
що сталось те сталось – не буде уже навпаки

тому наливай абищо в паперовий стаканчик
комусь добрий ранок а нам і біда – не біда
на хвилях гойдаються сни і руді помаранчі
і трохи рудою від того здається вода

африка африка африка
тоненькі кінчики вуст
голоси що пробиваються крізь пісок ніби благають
заберіть нас але спочатку
послухайте як ми співаємо
подивіться як ми танцюємо
відчуйте нашу любов без минулого
без жодних історій бо історія це ми а ви —
наслідок тож що вам розуміти окрім розкладу рейсів

у той бік у цей бік

і пробираючись через їхню пристрасть
складається таке відчуття ніби вони все життя
тільки те і роблять
що ліниво помирають від голоду і невідомих інфекцій
а ми допомагаємо їм танками важкою артилерією
і зенітними установками
з котрих вони вперто намагаються влучити
у чорного ангела смерті
який нахабно кружляє десь
у небі десь над їхніми головами

а тим часом їхні чоловіки ходять
на роботу до офісів у чорних костюмах
з білими краватками
а тим часом їхні жінки народжують героїв
і на фотографіях їхнє сонце прогинається
назустріч твоєму сонцю і довбаний сіенен розповідає
що африка африка африка
це смерть
а вони кажуть —
африка африка африка…
це життя

а ти дивуєшся і ховаєшся і всотуєш
так
це життя
хіба воно могло бути іншим?
хіба воно могло бути кращим?

адже африка африка африка
це любов розказана словами які ти боїшся вимовити
лише повторюєш імена дивних богів лише пережовуєш
тонке листя їхньої самопожертви
і небеса загораються і ти не ладен це спинити

небеса горять
небеса горять
просто над тобою
небеса горять
весь час
їхні небеса палають

о
дівчата
які добираються стопом на поетичні вечори,
на етнофестивалі – хоча це зрозуміти легше…

я хотів написати про них
але я не знаю хто насправді вони
з якого тіста виліплені їхні сни
і чому зірки дивляться так згори
на перестиглі черешні

втім
уявляю собі чим наповнені ці – заважкі – наплічники:
змінний одяг
книжки для автографів алюмінієвий посуд
власні вірші котрих соромляться вічно
так ніби хтось має право на хоч який-небудь осуд

ось – виходять на трасу
ось – ловлять фуру
і в такий спосіб долають депресію
потім підзаряджають свої недорогі мобільники…